Джоджо Мойес - Після тебе

— Ні! Ні, не смій! — Я притисла до нього обличчя та заговорила просто у вухо. — Семе. Ти маєш залишитися зі мною, чуєш? — Я притискала рукою пов’язку, спиралася на нього всім тілом. Нас хитало від руху автівки. Я почула плач, а потім збагнула, що це плачу я сама. Я взяла руками його обличчя та примусила дивитися на мене. — Залишайся! Чуєш? Семе! Семе!

Мені ще ніколи в житті не було так страшно. Його нерухомий погляд, волога гаряча кров. Мене накрило хвилею. Двері зачинилися.

— Семе! …

Швидка спинилася.

Донна застрибнула до нас, відкрила пластиковий пакет із медикаментами, бинтами та шприцами. Потім щось уколола Семові в руку. Після цього поставила крапельницю та кисневу маску. Руки в неї трусилися. Ззаду на вулиці нам посигналили. Мене трясло.

— Ні, сиди тут! — гаркнула Донна, коли я хотіла відповзти, щоб не заважати. — Продовжуй затискати рану. Просто тисни. Все добре, ти впораєшся.

Вона опустилася над ним.

— Давай, друже, тримайся, вже майже приїхали.

Вона продовжувала щось примовляти, вправно проводячи якісь маніпуляції з обладнанням.

— Все буде добре, старий. Тримайся. Тримайся.

Якийсь екран блимнув зеленим, потім погас. Щось запищало.

Двері знову відчинились, і машину залило неонове світло. На вулиці скупчилися лікарі в зелених формах. Вони витягли хлопця, який і досі тихо лаявся та стогнав, потім обережно Сема.

Підлогу залило кров’ю. Я хотіла встати, посковзнулася та сперлася на руку. Рука вмить почервоніла.

Голоси лікарів віддалялися. Я побачила біле від тривоги обличчя Донни, вона різко комусь наказувала:

— В операційну, негайно!

Я стояла у дверцятах машини швидкої та спостерігала, як вони бігцем кудись його несли. Їхні чоботи важко гупали об асфальт. За мить вони вже зникли у дверях лікарні, і на стоянці стало тихо.

Години, проведені на стільці в лікарні, мають дивну властивість розтягуватися. Хоча коли я чекала на Вілла під час його оглядів, я ледь помічала час: читала журнали, гортала повідомлення на телефоні, ходила по надто дорогу каву у вестибюль та хвилювалася за оплату паркінгу. Звісно, я нудилась, але насправді ніколи не помічала, скільки часу проводила в лікарнях.

Тепер я сиділа на пластиковому стільці та дивилася на стіну. У голові було порожньо. Складно було сказати, скільки часу минуло відтоді, як я тут. Я не могла думати. Жодних почуттів. Я просто існувала. Я, стілець, скрипучий лінолеум під ногами, закривавлені кросівки.

Єдиною незмінною величиною лишалися жорсткі люмінесцентні лампи. У їхньому світлі квапливо ходили медсестри, ледь кидаючи на мене оком. Після того як я тут опинилася, хтось мене пожалів і показав, де тут туалет, щоб я могла помити руки, але все одно мені не вдалося вимити кров з-під нігтів. Кутикули теж почервоніли, нагадуючи про те, що нещодавно сталося. У мені — частинки його. Там, де їх не повинно бути.

Тільки-но я заплющувала очі, як відразу чула різкі удари куль об корпус машини, луну пострілів. І сирену. Сирену. Перед очима стояло його обличчя в ту мить, коли він зустрів мій погляд: жодного занепокоєння, лише якийсь подив з того, що він лежить на підлозі, не в змозі поворушитися.

А ще я ніяк не могла забути його рани. У кіно вогнепальні рани були зовсім інакші — маленькі дірочки. А тут — щось живе, воно пульсує, стікає кров’ю, наче навмисне намагається вичавити свою жертву.

Я нерухомо сиділа на пластиковому стільці, бо просто не знала, що ще робити. Десь у кінці коридору були операційні — він десь там. Живий чи мертвий. Може, його вже відвезли в якусь палату, і його колеги радісно обговорюють операцію. А може, накривають його зеленою…

Моя голова впала на руки. Я прислухалась до свого дихання: вдих, видих. Вдих, видих. Від мене дивно пахло: кров’ю, антисептиком та чимось кислим. Залишками страху.

Іноді я звідкись здалеку помічала, що тремтять руки. Може, від нестачі цукру в крові чи втоми. Проте сама думка піти щось з’їсти здавалася чужою. Узагалі думка про те, щоб поворушитися, була дикою.

Колись давно прийшла есемеска від сестри:

«Ти де? Ми йдемо на піцу. Вони знов розмовляють одне з одним, але ти потрібна нам у ролі ООН».

Я не стала відповідати. Просто не знала, що сказати.

«Він знову заговорив про волохаті ноги. Будь ласка, приходь, це вже просто жахливо. Вона от-от жбурне в нього булочкою».

Я заплющила очі та спробувала згадати, як ми тиждень тому лежали з Семом у траві. Він простяг ноги — набагато довші за мої. Його сорочка пахла впевненістю та теплом, а голос м’яко котився у вуха. Сонячний промінь упав на обличчя. Він потягнувся до мене за поцілунком — і потім задоволений улігся назад. Намагалася згадати, як він ходив, трохи зміщуючи вперед центр ваги. Він був найміцнішим чоловіком, якого я бачила. Ніщо не могло змусити його похитнутися.