Джоджо Мойес - Після тебе

— Щось не так? Ти ж отримаєш вищі бали, як завжди?

— Та яка різниця. Я застрягла!

Я насупила брови.

— У Стортфолді немає роботи, — почала вона. — А винайняти квартиру в Лондоні для мене надто дорого — я ще маю наймати няню для Тома. Ніхто не отримує зарплатню директора на самому початку кар’єри — навіть якщо має найвищі бали.

Вона налила ще одну чашку чаю. Я хотіла щось заперечити, сказати, що вона помиляється, — але надто добре знала ситуацію на ринку праці.

— І що робитимеш?

— Мабуть, на якийсь час лишуся тут. Їздитиму звідси до Лондона. Сподіваюся, що мамині феміністичні переконання не заважатимуть їй забирати Тома зі школи. — Вона всміхнулась, та якось зовсім невесело.

Я ще ніколи не бачила своєї сестри в такому стані. Раніше вона прямувала, наче трактор, уперто відстоюючи метод захисту від депресії «візьми себе в руки та йди вперед». Я саме намагалася придумати, що б їй сказати, коли за столом зчинився якийсь шум. Мама з татом стояли одне навпроти одного — між ними шоколадний торт. Вони сварилися, хоч і тихо, щоб не почули всі присутні.

— Мамо? Тату? Усе добре? — Ми підійшли ближче.

Тато показав пальцем на стіл.

— Це не домашній торт.

— Що?

— Торт. Він не домашній. Глянь тільки на нього!

Я глянула: великий торт, щедро залитий шоколадом та прикрашений свічками й шоколадними кругляками. Мама розпачливо похитала головою.

— Мені треба було написати есе.

— Есе! Та ти ж не в школі! Ти завжди сама готувала торт для дідуся!

— Це дуже смачний торт — із «Waitrose». Дідусю все одно, готувала я його сама чи ні.

— Ні, не все одно! Він твій батько! Діду, тобі ж не все одно?

Дідусь глянув на одного, потім на другого та ледь помітно похитав головою. Навколо стихли розмови, сусіди обмінювалися нервовими поглядами: Бернард і Джозі Кларк ніколи не сварилися.

— Він просто не хоче тебе образити! — хмикнув тато.

— Якщо його це не зачіпає, чого зачіпає тебе, Бернарде? Це ж лише нещасний торт! А ти поводишся так, наче я взагалі проігнорувала його свято!

— Я просто хочу, щоб сім’я в тебе була на першому місці, Джозі! Хіба я багато хочу? Один домашній торт!

— Та я ж тут! І торт тут! І свічки! І кляті бутерброди! Я ж не засмагаю десь на Багамах! — По цьому мама грюкнула тарілками об стіл та схрестила руки на грудях.

Тато вже знову щось почав був говорити, але мама жестом обірвала його.

— Бернарде, ти ж також сімейний чоловік — а що саме ти зробив для цього свята сьогодні, га?

— О-о-у! — Тріна присунулась ближче до мене.

— Може, ти купив дідусеві нову піжаму? Купив? Може, загорнув? Ні. Ти навіть не знаєш, який, у біса, розмір він носить! Ти навіть розміру своїх клятих штанів не знаєш, бо Я ТОБІ ЇХ КУПУЮ! Може, ти встав о сьомій ранку, щоб купити хліб на бутерброди, бо якийсь придурок учора ввечері прийшов з паба, зробив собі тостів та кинув хліб на столі — і той зачерствів! Ні. Ти просто сидів на дивані та гортав спортивні газети. Ти тижнями гарчиш на мене за те, що я коли-не-коли вирішила витратити двадцять відсотків свого часу на себе і що я намагаюся розібратися, чи можна ще щось устигнути зробити, поки мене ще не закопали в землю! Я й досі перу твій одяг, доглядаю дідуся, мию посуд — а ти гарчиш на мене за те, що я купила торт у магазині, наче це страшна недбалість і неповага з мого боку! Можеш запхати собі його просто у… у… — вона аж рикнула, — і взагалі, можеш піти на кухню, узяти той клятий міксер та сам приготувати торт!

На цьому мама перекинула торт — той упав верхом на підлогу, просто під ноги дідусеві. Потім витерла руки об фартух і пішла в дім. Не дійшовши до дверей, вона зупинилася, зірвала з себе фартух та жбурнула його на землю.

— До речі, Тріно! Покажи татові, де в нас книжки з рецептами — бо ж він живе тут лише двадцять вісім років, звідки ж йому знати!

На цьому дідусеве свято якось швидко скінчилося. Сусіди розбіглися по домівках, тихенько про щось перемовляючись і голосно дякуючи нам за чудове свято. Усі кидали здивовані погляди в бік кухні. У нас усіх було таке відчуття, наче нас покинули.

— Це все зріло декілька тижнів, — пробубніла Тріна, коли ми прибирали стіл. — Татові бракує її уваги, а вона не розуміє, чому він не може дозволити їй розвиватися.

Ми глянули на тата, який понуро збирав серветки та пивні бляшанки — вигляд у нього був геть нещасний. Я згадала, як мама світилася щастям у тому готелі в Лондоні.

— Вони ж уже старі! Я думала, що вони вже пережили всі ці дурні сварки.