Джоджо Мойес - Після тебе

— А я ніколи її не ховав. Мені подобається та фотографія. Подобається бачити її такою, якою вона… була. Вона завжди кидала все просто в очі. Типова старша сестра. Коли мені здається, що я щось зробив не так, я дивлюсь на її фото і згадую голос: «Семе, який же ти телепень! Годі вже над цим зітхати!» — Він повернувся до мене. — Ну й Джейкові добре бачити її фото. Йому потрібно знати, що говорити про неї — це нормально.

— Може, і я дістану. Лілі буде рада бачити фото батька у квартирі.

Курчата бігали навкруги. Коло нас двоє копирсались у пилюці та розпушували пір’я, здіймаючи хмарки пилу. У курчат теж є характер, як з’ясувалось. Оте каштанове явно любить командувати, а інша курка, зі строкатим гребінцем, кожен вечір залазить на дерево, звідки її доводиться знімати та заносити в курник.

— Як думаєш, треба їй написати? Спитати, як справи?

— Кому?

— Лілі.

— Дай їм спокій. Усе в них буде нормально.

— Твоя правда, я знаю. Але це дивно. У ресторані я побачила, що вона набагато більше схожа на нього, ніж я думала. Гадаю, місіс Трейнор — Каміла — теж це помітила. Вона постійно дивувалася з її манер, наче дівчина раптом нагадувала їй Вілла. А одного разу Лілі так підняла брову, що ми обидві й очей не могли відвести — ну точнісінько як він.

— А ми що робитимемо ввечері?

— О, мені все одно. У тебе є пропозиції? — Я потяглась, і травичка залоскотала мені шию. — Можна просто полежати тут. Якщо ти суто випадково ніжно на мене впадеш, я не матиму нічого проти.

Він чомусь не засміявся.

— То, може, поговоримо… про нас?

— Про нас?

Він узяв травинку в зуби.

— Ага, про нас. Мені цікаво, що, на твою думку, між нами відбувається.

— Можна подумати, це якась загадка.

— Я просто не хочу непорозумінь, Лу.

Він викинув травинку та зірвав нову.

— Ну, — почала я, — у нас усе добре. І цього разу я не буду звинувачувати тебе в тому, що ти неуважний до сина. Чи зустрічаєшся паралельно з іншими жінками.

— Але ти все одно мене не підпускаєш.

Він сказав це дуже м’яко, але мене наче вдарило його словами. Я піднялася на ліктях так, щоб дивитися на нього згори вниз.

— Але ж я тут. Тобі першому телефоную після роботи. Ми бачимося так часто, як тільки можемо. Я б не сказала, що не підпускаю тебе.

— Ага, бачимося. Займаємося сексом. Їмо разом.

— Ну, хіба не про такі стосунки мріють усі чоловіки?

— Я не всі чоловіки, Лу.

Якусь хвилину ми мовчки дивились одне на одного. Атмосфера спокою зникла. Я відчувала себе не у своїй тарілці, хотілося захищатися.

— Та не дивись на мене так, — зітхнув він. — Не збираюся я одружуватися чи ще щось. Просто… просто я ще не зустрічав жінки, яка б так завзято уникала розмов про стосунки. — Він затулив долонею очі від сонця. — Я нічого не маю проти, якщо ти не хочеш стосунків надовго. Хоча ні, маю — але хочу знати, що ти думаєш із цього приводу. Зі смертю Еллен я зрозумів, що життя коротке. Я не хочу…

— Не хочеш чого?

— Не хочу гаяти час на те, у чого немає майбутнього.

— Гаяти час?

— Невдало я дібрав слова. Кепський із мене промовець. — Він сів.

— А обов’язково має бути майбутнє ? Нам добре разом. Чому не можна просто насолоджуватися тим, що є, а потім — ну, не знаю, подивимося, до чого це приведе.

— Бо я людина. Розумієш? Складно бути разом із людиною, яка й досі закохана в привида, а тебе використовує виключно для сексу. Господи, повірити не можу, що я сказав це вголос. — Він заплющив очі.

Мій голос трохи дрижав.

— Я не закохана в привида.

Він не глянув на мене та потер обличчя руками.

— Відпусти його, Лу.

По цьому він підвівся та важко пішов у вагончик. А я залишилася дивитися йому в спину.

Лілі повернулася наступного вечора з невеликою засмагою. Зайшовши у квартиру, вона пройшла повз кухню та повалилася на диван. Я саме виймала посуд із посудомийної машини та роздумувала, чи треба телефонувати Семові. Лілі задерла ноги на журнальний столик та ввімкнула телевізор.

— Ну що? Як усе відбулося? — запитала я трохи згодом.

— Нормально.

Я чекала продовження. Думала, вона зробить телевізор тихіше та пробурчить щось на кшталт «Ох і сімейка» — але вона просто клацала по каналах.

— А чим ви займалися?

— Та нічим особливо. Говорили. А ще працювали в саду. — Вона повернулася та сперлася підборіддям на спинку дивана. — Слухай, Лу, а пластівці з горіхами ще лишилися? Помираю з голоду.

«Ти зі мною розмовляєш?»

«Звісно. Ти щось хочеш сказати?»