Джоджо Мойес - Після тебе

— Дивно. — Її посмішка вийшла більш напруженою, ніж зазвичай, і вона ковтнула води.

Розмова тривала за закусками (копчений лосось для Лілі й салат для мене та місіс Трейнор). Ми просувалися як невмілі водії за кермом, тож я з полегшенням зітхнула, коли принесли головні страви. Правда, мою усмішку наче вітром здуло, коли я побачила свою тарілку. Це було схоже на що завгодно, тільки не на яловичину. Більше — на м’які коричневі кругляки в густому соусі.

— Пробачте, — звернулася я до офіціанта, — я наче замовляла яловичину.

Він якусь мить дивився мені в очі.

— Це і є яловичина, мадам.

Ми обоє глянули на тарілку.

— Ви ж замовляли joues de boeuf ? Яловичі щоки?

— Яловичі щоки ?! — У мене навіть шлунок скрутився. — Звісно, щоки. Яловичі щоки. Дякую.

Яловичі щоки. Господи. Страшно було навіть подумати про суть цієї страви. Я всміхнулася місіс Трейнор та почала длубатись у своїх кнелях.

Ми їли майже в повній тиші. У нас із місіс Трейнор закінчилися теми для бесіди. Лілі говорила мало, а навіть коли й говорила, то щось уїдливе, наче випробовувала бабусю. Вона не їла, а швидше гралася з їжею, як підліток, якого дорослі притягли в надто вишуканий ресторан. Я їла свою страву маленькими шматочками, намагаючись ігнорувати голос у голові: «Ти їси щоки! Справжні щоки!»

Зрештою ми замовили каву. Коли офіціант пішов, місіс Трейнор прибрала серветку та промовила:

— Ну все, досить.

Лілі підвела голову й глянула на нас.

— Їжа смачна, ваші розповіді про роботу дуже милі — але ми ж так ні до чого не дійдемо.

Я вже злякалася, що ми з Лілі надто натиснули і вона збирається піти. У Лілі на обличчі промайнула така сама думка. Та натомість місіс Трейнор відсунула свою чашку з блюдцем та сперлася ліктями на стіл.

— Лілі, я прийшла сюди не для того, щоб вразити тебе вишуканими стравами. Я прийшла вибачитися. Мені вкрай важко пояснити, що я відчула, коли ти з’явилась у моєму домі. Я хочу вибачитися за те, що знайомство з нашою частиною твоєї родини пройшло так… невдало.

Прийшов офіціант із кавою, і місіс Трейнор, не дивлячись на нього, підняла руку.

— Ви могли б залишити нас на дві хвилини?

Він швидко зник із тацею. Я заклякла. Місіс Трейнор глибоко вдихнула, і її голос зазвучав схвильовано.

— Лілі, я втратила сина — твого батька. І насправді думаю, що втратила його ще до його смерті. Його смерть позбавила мене всього, на чому ґрунтувалося моє життя: материнства, родини, роботи, навіть віри. Я наче впала в темну яму. А потім дізналася, що в нього є дочка. Що в мене є онука. І ця думка дозволяє мені сподіватися, що не все втрачено. — Вона глитнула. — Ні, я не кажу, що ти повернеш мені частину сина, якого я втратила. Це було б нечесно щодо тебе. Ти, я це вже зрозуміла, цілісна особистість. І я сподіваюся, що ти погодишся дати мені ще один шанс. Бо я б дуже хотіла — та ні, що там, я б із величезним задоволенням проводила з тобою час. Луїза розповідала, що ти сильна людина. І я тобі скажу, що в нашій родині це не рідкість. Тож я не думаю, що в нас усе буде просто — ні, ми будемо сваритися, як я сварилася з твоїм батьком. Але навіть якщо з цього нічого не вийде зараз, то я просто хочу, щоб ти знала, — вона стисла її руку, — я дуже рада, що зустріла тебе. Ти змінила моє життя вже тільки тим, що ти є. Наступного місяця моя дочка і твоя тітка Джорджина прилітає з тобою познайомитися. Вона вже запрошувала нас із тобою до себе в Сідней. І в мене для тебе є лист від неї.

Тут її голос трохи затремтів.

— Лілі, я знаю, що ми ніколи не замінимо тобі батька. І я не… я й досі докладаю зусиль, щоб вилізти звідти, де опинилась… але, може… може, у твоєму житті знайдеться місце для не найпростішої бабусі?

Лілі не зводила з неї очей, і вона продовжила:

— Може… може, хоча б спробуємо? — І голос місіс Трейнор надламався.

Запанувала тиша. Я чула власне серцебиття. Лілі глянула на мене, а потім — здавалося, через цілу вічність — знову на місіс Трейнор.

— Ви… ви хочете, щоб я приїхала до вас пожити?..

— Якщо ти захочеш. Я… я б дуже цього хотіла.

— Коли?

— А коли ти хочеш?

Я завжди бачила Камілу Трейнор у стані абсолютного самоконтролю. Але тут її обличчя скривилось, і вона рукою потяглася через стіл. Лілі на мить завагалась, але потім узяла її за руку — і їхні пальці міцно переплелися, наче в людей, що вижили після того, як затонув їхній корабель. Поблизу знову виник офіціант із тацею — він не наважувався підійти, намагаючись визначити, коли ж буде нагода для цього.