Джоджо Мойес - Після тебе

— Мамо! Я роблю те, що вважаю правильним!

— Для кого?

— Для Лілі!

— Думаєш, окрім тебе, нікому поставити ту дівчину на ноги? Слухай, а ти не питала в того нью-йоркського типа, чи не могла б ти на тиждень-два затриматися?

— Це не така робота, що може чекати на мене.

— Звідки ти знаєш? Не дізнаєшся, доки не спитаєш. Правда?

Працівниця повільно кивнула.

— Господи, навіть думати про це не можу… — Працівниця дала мамі рушник, і вона почала енергійно обмахувати шию. — Послухай-но мене, Луїзо. У мене вже є одна дочка з блискучими перспективами, яка тепер сидить удома, бо встигла зробити неправильний вибір. Ні, я люблю Тома до дрижаків — але в мене серце крається, коли я думаю, чого Тріна могла досягти, якби мала такий клопіт трохи пізніше. Я застрягла вдома, доглядаючи твого дідуся та батька, але то нічого. Я свій шлях шукаю. А ти маєш прагнути більшого в житті, чуєш? Більшого, ніж подекуди квитки за півціни та чай у дорогому готелі. Їдь звідси! Тобі, чорт забирай, єдиній у нашій родині випадає шанс! А ти хочеш відмовитися від нього заради дівчини, яку ледь знаєш!

— Я вчинила правильно , мамо!

— Можливо. А може, ти й зовсім не мала робити вибір.

— Не дізнаєшся, доки не спитаєш, — додала працівниця.

— Саме так! Оця леді знає, що каже! Ти маєш спитати в того джентльмена, чи можна тобі почати працювати трохи пізніше. Не дивись так на мене, Луїзо. Я ще по-хорошому з тобою. Я тебе не підганяла, коли насправді треба було. Тобі треба витягти себе з цієї роботи-пастки та почати жити.

— Пропозиції більше немає, мамо.

— Це моїх прекрасних сідниць більше немає! А ти ж навіть не питала.

Я похитала головою.

Мама гмикнула та накрутила на шию шарф. Потім витягла дві монетки з гаманця та вклала в долоню працівниці.

— Ви тут чудово попрацювали! З підлоги можна їсти! А пахне взагалі дивовижно!

Працівниця тепло всміхнулась, а потім, наче щось згадала, звела вказівний палець. Ми спинилися. Вона кинула оком за двері, дістала в’язку ключів, спритно відчинила шафку та вклала мамі в долоню шматок квіткового мила, неймовірно запашного.

— Та це ж просто рай небесний. Шматочок раю.

— Це вам.

— Мені?

Жінка стисла своїми долонями мамині.

— Яка ж ви добра! Як вас звати?

— Марія.

— Марія. Дуже приємно. Я Джозі. Коли я наступного разу буду в Лондоні, то обов’язково зайду у ваш туалет. Бачиш, Луїзо? Бачиш, що буває, якщо трошечки вийти за рамки? Чи це не чудова пригода! Моя мила нова подруга Марія подарувала мені шматок чудового мила.

Вони стисли одна одній долоні, наче давні подруги перед розлукою. І ми пішли.

Я не могла сказати їй. Не могла сказати, що та пропозиція висить наді мною щохвилини, від світанку до заходу сонця. Хай там що я казала усім — я знала, що до глибини душі шкодуватиму про втрачену можливість жити й працювати в Нью-Йорку. Я можу скільки завгодно втішати себе, що будуть і інші можливості — але цей втрачений шанс буде зі мною, як дешева сумочка, яку завжди носиш із собою, але шкодуєш, що взагалі її купила.

Я попрощалася з мамою на вокзалі — вона поїхала додому, до враженого та злющого батька. Удома я приготувала салат із того, що в холодильнику лишили Сем та Лілі, і сіла перевіряти пошту. На мене чекав лист від Натана:

Я не думаю, що ти маєш рацію. Але розумію, що ти робиш. Вілл би пишався тобою. Ти хороша людина, Кларк. Цілую.

Ось що я дізналася про батьківство, навіть не ставши матір’ю: хай би що робила — майже завжди робиш не те. Якщо ти жорстока, презирлива та неуважна — це залишить рани в душі дитини. Якщо ти любиш дитину, підтримуєш, заохочуєш та хвалиш навіть за найменше досягнення (вчасно встала зранку чи не курила цілий день) — то зіпсуєш її якось інакше. Також з’ясувалося, що в батьків фактично немає ніякого авторитету, який, здавалося, мав би бути з огляду на те, що вони годують і виховують дитину.

З цими думками у свій вихідний я посадила Лілі в машину та повідомила, що ми їдемо на обід. Я передбачала, що все пройде жахливо, але принаймні нас там буде двоє — ми зможемо це витримати.

Перші сорок хвилин дороги Лілі сиділа вся в телефоні та з навушниками, тому пізно помітила, куди ми їдемо. Помітивши знак, вона насупилася.

— Це не дорога до твоїх батьків.

— Я знаю.

— І куди ми їдемо?

— На обід, я ж сказала.

Вона довго на мене дивилась, та я не збиралася пояснювати. Потім вона довго дивилась у вікно.

— Господи, ти іноді просто нестерпна, — був її вердикт.