Джоджо Мойес - Після тебе

— Знаєш, не обов’язково сумувати, щоб зберегти зв’язок із ним.

Я здивовано подивилася на неї.

— З татом. Ну, просто промайнула така думка. — Вона знизала плечима та залишила мене на східцях.

Коли я прокинулася наступного ранку, Лілі вже пішла на роботу. Вона лишила записку, мовляв, в обід принесе хліба, бо в нас майже не лишилося. Я приготувала каву, поснідала, взула кросівки та зібралася на прогулянку (Марк: «Фізичні вправи корисні для тіла й душі!»), коли раптом задзвонив телефон. Незнайомий номер.

— Алло?

Мені знадобилася десь хвилина, щоб упізнати, хто це.

— Мама?..

— Глянь у вікно!

Я підійшла до вікна вітальні та глянула. На тротуарі стояла мама й енергійно мені махала.

— Що… що ти тут робиш? Де тато?

— Він удома.

— З дідусем усе гаразд?

— Так, дідусь у порядку.

— Ти ж ніколи не їздила до Лондона сама. Ти ж навіть на заправку завжди їздила з татом!

— Ну, настав час мені змінитися, правда? Можна, я зайду? Не хочу виговорити всі хвилини, добре?

Я відчинила їй двері через домофон і пробіглася по вітальні, прибираючи тарілки, що лишилися з вечері. Коли я підбігла до дверей, вона вже чекала на мене з відкритими обіймами. На ній була красива куртка, а сумочку вона перекинула через плече, наче рюкзачок («Так грабіжникам буде важче її вкрасти»). Розпущене волосся м’якими хвилями спадало навколо обличчя. Вона просто вся світилася. На губах — рожево-коралова помада, а в руках — домашній телефонний записник року десь так 1983-го.

— Повірити не можу, що ти сама приїхала.

— Чи ж це не чудово? У мене аж у голові паморочиться! У метро я сказала одному молодикові, що вже років із тридцять не була у підземці сама — і він відскочив від мене аж на чотири сидіння.

Я істерично розреготалась.

— То що, поставиш чайник? — Вона зняла пальто, сіла на диван та оглянула кімнату. — О, сірі стіни? Це… цікаво.

— Лілі обрала колір.

Я задумалася, чи не є її приїзд якимось жартом. Може, зараз у квартиру влетить батько та реготатиме з того, яка я дурепа — повірила, що Джозі може подорожувати сама!

— Ніяк не збагну. Ти приїхала без тата? — Я поставила на столик чашку.

— О, яка краса. Ти завжди робила смачнющий чай. — Вона підклала аркуш під чашку. — Так ось. Я прокинулась уранці й подумала, чим можу зайнятися. Можна попрати, помити вікна, що виходять у двір, поміняти постіль дідусеві, купити зубну пасту. І раптом я подумала: ні. Так не можна. Так у мене точно не буде прекрасної суботи — бо я ж робитиму те саме, що роблю вже тридцять років. Ні, я влаштую собі пригоду!

— Пригоду?..

— Я подумала: може, ми підемо на якусь виставу?

— Виставу?

— Так, Луїзо, виставу! Ти що, папуга? Місіс Каузінс зі страхової контори казала, що на Лестер-сквер є кіоск, де можна купити дешеві квитки на вистави, що йдуть у той самий день — якщо лишаються місця. То, може, ти підеш зі мною?

— А як же Тріна?

Мама махнула рукою.

— А, в неї якісь справи. Ну то що? Їдемо подивитися, чи дістануться нам квитки?

— Я тільки Лілі скажу.

— То йди кажи, а я поки чай доп’ю. А потім треба щось зробити з твоїм волоссям — і можна рушати. Я купила картку в метро на цілий день! Можна скільки хочеш заходити в метро!

Ми купили квитки на мюзикл «Біллі Елліот» [44] Мюзикл про хлопчика з бідної шахтарської родини, який вирішив займатися балетом. . Як варіант була ще російська трагедія, але все російське маму страшенно смішило відтоді, як її хтось пригостив холодним супом з буряком та спробував переконати, що росіяни саме так його і їдять.

Протягом усієї вистави вона сиділа поруч в абсолютному захваті. У перервах штовхала мене в бік і шепотіла:

— А я пам’ятаю страйк шахтарів, уявляєш? Для тих родин то були важкі часи. А ти пам’ятаєш Марґарет Тетчер? О, жахлива жінка! А сумочки в неї були пречудові.

Коли малий Біллі злетів у повітря — вочевидь, силою своїх амбіцій, — мама пустила сльозу та притисла свіжий носовичок до обличчя.

А я дивилася на вчительку балету, місіс Вілкінсон, яка так і не змогла вийти за межі свого містечка, і докладала зусиль, щоб не порівнювати її з собою. У мене робота і майже чоловік, я проводжу суботу в театрі Вест-Енду — усе це наче невелика перемога над ворогом, якого я й сама не могла ідентифікувати.

Ми вийшли з театру емоційно втомлені та дещо приголомшені. На вулиці ще яскраво світило сонце.

— Ну, добре. — Мама міцно затисла сумочку під пахвою (деяких звичок складно позбутися). — Ходімо пити чай у готель. Улаштуємо собі свято!