Джоджо Мойес - Після тебе

— Самір каже, що якщо я протримаюсь місяць, то зможу працювати на касі!

Мені дещо змінили розклад, так що в четвер після обіду ми з Лілі поїхали в Сент-Джонс-Вуд до її батьків. Я залишилася чекати в машині, а Лілі пішла забрати якийсь одяг і ту репродукцію Кандинського, яка мала б чудово пасувати до моєї квартири. За двадцять хвилин вона повернулася зі злим обличчям. На поріг вийшла Таня — зі схрещеними на грудях руками вона спостерігала, як Лілі жбурнула рюкзак у багажник і трохи обережніше поклала туди ж картину. Упавши на переднє сидіння, Лілі втупила погляд кудись уперед. Таня зайшла й зачинила за собою двері — на мить мені здалося, що вона витерла рукою очі.

Я вставила ключ у запалення.

— Коли я виросту, — її голос ледь помітно тремтів, — я буду ким завгодно. Але на неї я не буду схожа.

Якусь мить я помовчала, потім завела машину, і ми в тиші поїхали додому.

«Може, у кіно ввечері? Я б хотів кудись сходити».

«Не думаю, що мені варто лишати Лілі саму».

«То, може, візьмемо її з собою?»

«Краще не треба. Пробач, Семе. Цілую».

Того вечора я знайшла Лілі на пожежній драбині. Вона підвела голову на звук та помахала цигаркою.

— Я подумала, що не надто добре палити у твоїй квартирі, бо ти ж не палиш.

Я підперла вікно, обережно вилізла та сіла на східці коло неї. Під нами місто пашіло серпневим теплом. У нерухомому повітрі здіймався запах гарячого асфальту. Недалеко стояла машина з відкидним дахом — з неї долітали важкі баси. Металеві східці нагрілися під літнім сонцем — і я сперлася спиною та заплющила очі.

— Я думала, все владнається, — промовила Лілі.

Я розплющила очі, і вона продовжила:

— Думала, якщо Пітер зникне, — всі мої проблеми розв’яжуться. Думала, коли знайду тата, з’явиться відчуття, наче я маю якесь місце в житті. Тепер Пітер зник. Ґарсайд зник. Я дізналася все про тата. У мене є ти. Але я не відчуваю того, на що сподівалася.

Я вже збиралася була їй сказати, щоб не поводилась, як дурепа. Сказати, що вона вже багато чого досягла за такий короткий час: перша робота, перспективи, яскраве майбутнє. Ну, все те, що завжди говорять дорослі. Але це б звучало банально та надто повчально.

У кінці вулиці коло заднього входу бару за столиком зібралася група офісних працівників. Трохи пізніше цей бар заповнять хіпстери та випадкові відвідувачі з Сіті. Розливатимусь напої на асфальт і кричатимуть так, що й у будинку буде чути.

— Я розумію, про що ти, — сказала я. — Від самої смерті твого батька я чекаю, коли ж нарешті стану нормальною. Мені здається, наче я в якомусь кіно. У мене досі не робота, а якесь лайно. Я досі живу в цій квартирі, яка, мабуть, ніколи не стане мені за дім. Я мало не померла, але ніякої мудрості чи вдячності в мене не з’явилося. Ходжу в групу підтримки з купкою таких самих невдах, як і я. І нічогісінько не роблю.

— Ти мені допомогла, — відповіла Лілі.

— Це чи не єдине, що мене заспокоює.

— Ну, у тебе є чоловік.

— Він не мій чоловік.

— Ну, як скажеш…

Ми спостерігали, як машини повзуть у напрямку Сіті. Лілі ще раз затяглася цигаркою та запхала недопалок під сходинку.

— А це наступний пункт у моєму списку, — зауважила я.

У неї вистачило совісті зробити винувате обличчя.

— Ну добре, я кину. Обіцяю.

Над дахами сонце вже почало хилитися на захід, пробиваючи помаранчевими променями сірувате повітря Сіті.

— Знаєш, Лілі, деякі речі просто потребують більше часу. Ми зможемо — рано чи пізно зможемо.

Вона просунула руку мені під лікоть та поклала голову на плече. Ми дивилися, як сонце повільно сідає і до нас підповзають вечірні тіні. Я думала про обрії Нью-Йорка і про те, що насправді нікого з нас не можна вважати вільним. Свобода — фізична, особиста — буває тільки за рахунок когось іншого.

Сонце зникло за обрієм, і небо з помаранчевого перетворилося на синє. Ми підвелися, Лілі розправила спідницю та глянула на пачку цигарок у руці. Витягла всі, що лишилися, розламала навпіл та жбурнула в повітря, наче тютюново-паперове конфеті. Потім кинула на мене переможний погляд і виголосила:

— Ось і все. Я офіційно переходжу в табір тих, хто не палить.

— Так просто?

— А чом би й ні? Ти сама казала, що може знадобитися час. Це перший крок. А тепер давай ти.

— Ох. Ну, може, мені вдасться переконати Річарда позбавити мене тієї клятої нейлонової перуки?

— Був би непоганий крок. Я була б рада, якби ручка на дверях не лупила мене струмом.

Неможливо було дивитися на її усмішку і не усміхнутися. Я забрала в неї порожню пачку, перш ніж вона встигла нею теж насмітити, і посунулася, щоб вона пролізла у вікно. Вона раптом обернулася, ніби забула щось сказати.