Джоджо Мойес - Після тебе

Вона підозріло роздивилася. Потім зняла декілька шарів паперу та дістала звідки альбом для фотографій у шкіряній обкладинці, на якій зазначалося: «Для Лілі (Трейнор)».

Вона повільно розгорнула його. На першій сторінці під папіросним папером була чорно-біла фотокартка малюка з підписом від руки:

Твій батько важив 9 фунтів 2 унції [42] 4,14 кг. . Я була страшенно зла, що він виріс таким великим, — мені обіцяли, що дитина буде маленькою! Він постійно вередував та місяцями не давав мені спокою. Але його усмішка … Старенькі бабусі навіть переходили дорогу, коли нас бачили, — аби тільки вщипнути його за щічку! (Звісно, він це ненавидів.)

Я сіла поруч. Лілі перегорнула далі. Знову фото Вілла, у синій формі та картузі учня приватної молодшої школи. І підпис:

Вілл так ненавидів цей картуз, що сховав його в лежанці нашого собаки. Наступний він «загубив» на озері. За третім разом батько пригрозив йому, що забере кишенькові гроші. Але Вілл почав торгувати фотокартками футболістів. Навіть адміністрація школи не могла його примусити носити той картуз — його відсторонили від занять на тиждень, коли йому було тринадцять.

Лілі торкнулася обличчя на фотографії.

— Коли я була мала, була на нього схожа.

— Ну, він же твій батько.

Вона ледь усміхнулась і знов перегорнула сторінку.

— О, дивись!

На наступній фотографії він усміхався просто в камеру — це те саме фото з гірськолижного курорту, яке я бачила в спальні, коли ми вперше зустрілись. Я дивилася на його красиве обличчя — і мене затопила хвиля суму. Лілі раптом розреготалася.

— Ти диви! Глянь тільки на цю!

Вілл з обличчям, вкритим грязюкою після матчу з регбі. І ще одна: Вілл одягнений чортом, стрибає з копиці сіна. Приколіст, веселун. Людина. Коли я пропустила зустріч на тему ідеалізації, Марк дав мені аркуш: «Важливо не перетворювати померлих на ідолів. Ніхто не зможе жити в тіні святого».

Наступна сторінка.

Шкода, що ти не знала свого батька до аварії. Він був неймовірно амбіційний. Справжній професіонал своєї справи. А я пам ’ ятаю, як він падав зі стільця від сміху, танцював із собакою чи приходив увесь у синцях після якоїсь авантюри. Одного разу він ткнув свою сестру обличчям у шері з вершками (праворуч), бо вона його роздражнила, мовляв, не зможе. Я хотіла розсердитися, бо готувала той шері цілу вічність. Але на Вілла неможливо було довго сердитися.

Це правда. Неможливо. Лілі продовжувала гортати сторінки з фотографіями та підписами. Вілл ставав чимось більшим за людину з некролога та газетної статті про судові позови. Ставав живим, багатовимірним. Я дивилася ті фото з клубком у горлі, який ледь могла побороти.

На підлогу впала картка, і я її підібрала. Там було коротке повідомлення.

— Вона хоче приїхати з тобою побачитися.

Лілі насилу відірвала очі від альбому.

— Ні, не треба. Ну, тобто, це дуже мило, але…

Атмосфера змінилася. Вона згорнула альбом та обережно поклала його на диван. І повернулася до телевізора. За декілька хвилин вона так само мовчки підповзла до мене та поклала голову мені на плече.

Коли Лілі пішла спати, я написала Натанові листа:

Пробач, я не можу прийняти цю пропозицію. Довго розповідати. Зі мною живе дочка Вілла — тут багато всього відбувається, і я просто не можу її залишити. Я хочу вчинити так, як вважаю за правильне. Спробую пояснити …

І в кінці додала:

Дякую, що не забув про мене.

Я написала ще одного листа містерові Гопніку: подякувала за пропозицію та повідомила, що в мене змінилися обставини і я більше не можу прийняти його запрошення. Хотіла пояснити трохи детальніше, але в животі так занило, що сил ні на що більше не лишилося.

Я почекала годину, але відповіді на жоден із листів не отримала. Перед сном зайшла у вітальню, щоб вимкнути світло, — альбому на дивані не було.

— Оце так… Та це ж робітниця року!

Я поставила сумку з формою та перукою на стійку. Сніданок, усі столики «Трилисника та конюшини» зайняті. Якийсь ошатний бізнесмен за сорок уже підпирав голову — вочевидь, зранку почав шинкувати. Він похитував у руці склянку та кинув на мене оком. Віра в дальшому кінці зали зі злістю штурхала столики та ноги відвідувачів, щоб підмести, — наче ганяла мишей.

Я вдягла блакитну блузку чоловічого крою — мені простіше бути впевненою в собі в чоловічому одязі. Виявилося, що відтінок моєї сорочки майже збігся з кольором сорочки Річарда.