Джоджо Мойес - Після тебе

Вони обмінялися поглядами. Марк примостив свою планшетку на коліна.

— Луїзо, чого тебе навчили наші зустрічі?

Я отримала пакунок із Нью-Йорка: стос документів, форми для імміграції та страхування, а ще офіційне запрошення на роботу на товстому кремовому папері. Я зачинилась у ванній та прочитала запрошення. Потім ще раз. Потім перерахувала зарплатню на фунти. Потім зітхнула та дала собі обіцянку не ґуґлити його адресу.

Потім поґуґлила адресу та поборола неймовірне бажання лягти просто на підлогу і скрутитися калачиком. Опанувала себе, злила воду в унітазі (щоб Лілі не дивувалася, чому я там так довго), помила руки (звичка), пішла у свою спальню та сховала папери в коробку під ліжком. Пообіцяла собі ніколи їх звідти не діставати.

Уночі близько півночі вона постукала до мене.

— Можна я переночую тут? Я не хочу їхати до мами.

— Можеш лишатися скільки захочеш.

Вона вляглася на іншому боці ліжка та скрутилась у клубочок. Я дивилася на неї, аж доки вона заснула, а потім накрила ковдрою.

Я потрібна дочці Вілла. Ось і все, що має значення. Начхати, що каже моя сестра, — я винна йому. Так я не почуваюся нікчемою. Так я можу хоч щось для нього зробити.

Той пакунок під ліжком означав, що я ще можу отримати нормальну роботу. Що я йду вперед. У мене є друзі і навіть хтось схожий на чоловіка. І це чималий прогрес.

Я ігнорувала дзвінки від Натана та видаляла його повідомлення. Поясню йому за день-два. Може, це й не план, та хоча б щось схоже.

Сем мав зайти до мене у вівторок після зборів «Жити далі». О сьомій він прислав повідомлення, що затримається. О пів на дев’яту — що взагалі не знає, коли зможе приїхати. Мені весь день було вкрай нудно — на мене напав ступор від відсутності роботи, хвилювань із приводу того, чим я буду платити за квартиру, та ще й від того, що я ділю квартиру з кимось, хто, як і я, не має куди податись. О пів на десяту подзвонили в домофон. Увійшов Сем — і досі у формі. Я зачинила за ним двері. Він підійшов до мене з низько опущеною головою. Від утоми він аж посірів, від нього пашіло чимось навдивовижу тривожним.

— Я вже думала, ти не прийдеш. Що сталося? Ти в нормі?

— Мене викликали на дисциплінарне слухання.

— Що?!

— Того вечора, коли приїздив Ґарсайд, мене бачила інша бригада — вони повідомили керівництву. Я не зміг пояснити, чому в маршруті не відображено те місце, де я був.

— І що тепер?

— Ну, я відбрехався — сказав, що хтось вибіг на дорогу та покликав на допомогу, але врешті-решт виявилося, що то розіграш. Донна мене прикрила. Але вони все одно не дуже мною вдоволені.

— Але нічого ж поганого не сталося?

— А ще одна із сестер екстреної допомоги запитала Лілі, звідки вона мене знає. І та розповіла, що якось я підвіз її додому з нічного клубу.

Я затулила рота рукою.

— І?

— Профспілка мене підтримує. Але якщо ще щось спливе, мене звільнять. Або й гірше, — між брів у нього пролягла глибока зморшка.

— І все через нас. Семе, мені так шкода.

— Та звідки їй було знати.

Я хотіла підійти та обійняти його, притиснути щоку до його обличчя — але раптом згадала, як Вілл відвертав від мене своє нещасне обличчя. Я завагалась — і момент було втрачено. Натомість я взяла його за руку. Він глянув униз, на мою долоню, — і в мене виникло неприємне відчуття, що він знає, про що я подумала.

— Ну, ти ж завжди можеш покинути все це та вирощувати курчат. Добудувати дім. — Голос звучав фальшиво. — У тебе купа варіантів! Такий чоловік, як ти, може робити що завгодно!

Він усміхнувся самими губами, роздивляючись мою руку.

Момент став надто ніяковим.

— Я краще піду. О, до речі. — Він простягнув мені пакунок. — Хтось лишив це під дверима. Не думаю, що це б тут довго пролежало.

— Прошу тебе, зайди. — Я взяла пакунок, відчуваючи, як я його підвела. — Будь ласка, можна я приготую тобі щось жахливе? Ну ж бо.

— Я краще поїду додому.

Він вийшов, перш ніж я встигла щось сказати.

З вікна я дивилася, як він підходить до мотоцикла. Раптом згадалося: не підпускати нікого надто близько. А ще порада Марка в кінці останньої зустрічі: «Ви сумуєте, і ваше тіло реагує на сплеск кортизолу. Боятися з кимось зблизитися — це нормально». Іноді складалося враження, що в мене на обох плечах сидять радники, як у мультиках, і сваряться між собою. У вітальні Лілі обернулася до мене:

— Сем зі швидкої?

— Ага.

Вона знов повернулася до телевізора. Потім помітила пакунок:

— А це що?

— А, це він знайшов у коридорі. Це тобі.