Джоджо Мойес - Після тебе

— Дякувати Богу, ти перша його вдарила. Бо я вже думав, що приб’ю його.

Скоро Лілі лягла спати, і я приєдналася на кухні до Сема. Уперше за декілька тижнів у моєму домі запанувало щось подібне до миру.

— Вона наче щасливіша. Ну, тобто вона скиглила, що я купила не таку зубну пасту, та знову жбурнула рушник на підлогу, але їй точно краще.

Він кивнув і випустив воду з раковини. Мені подобалося, коли він хазяйнував на кухні. Я якийсь час на нього дивилась — і захотілося підійти та обійняти його за талію.

— Дякую, — сказала я натомість. — Дякую за все.

Він повернувся, витираючи руки об рушник.

— Та ти й сама непогано впоралася. Пробивна ти дівка. — Він притягнув мене до себе та поцілував. З ним було неймовірно приємно цілуватися — дуже ніжно, особливо на тлі його сили. На мить я зовсім забулась. Але…

— Що? — Він трохи відхилився. — Щось не так?

— Ти подумаєш, що це надто дивно.

— Дивніше за сьогоднішній вечір?

— Я постійно думаю про той дигіпранол. Скільки його треба, щоб дійсно вбити людину? Ви постійно носите його з собою? Це ж… ну а як злодії?

— Не хвилюйся через це.

— Ні, ну а як справді хтось, хто тебе ненавидить, додасть його у твою їжу? А як ним заволодіють терористи? Скільки його треба?

— Лу, дигіпранолу не існує.

— Що?

— Я його вигадав. Немає такого препарату.

Я мало не задихнулася, а він лише всміхнувся.

— А найсмішніше, — продовжив він, — це те, що жоден препарат ще не діяв так добре.

На зустріч «Жити далі» я прибігла останньою. Моя машина не заводилась, і довелося чекати автобуса. Коли я ввійшла, бляшанку з печивом уже закривали — знак того, що тема серйозна.

— Сьогодні ми поговорило про віру в майбутнє, — оголосив Марк. Я пробурмотіла вибачення та всілась. — І, до речі, у нас сьогодні лише півгодини, бо після нас збори скаутів. Так що прийміть мої вибачення.

Марк глянув на кожного з нас своїм особливим поглядом, сповненим розуміння. Він узагалі любив цей свій погляд. Іноді дивився так довго, що я починала думати, чи не висить у мене щось із носа. Потім він глянув додолу, зібрався з думками — а може, просто переглянув свої записи — і почав:

— Коли втрачаєш кохану людину, стає важко будувати якісь плани на майбутнє. І в багатьох людей з’являється відчуття, що віри в майбутнє більше немає. Або ж вони стають марновірними.

— Я думала, помру, — поділилася Наташа.

— Помреш, — заспокоїв її Вільям.

— Вільяме, це не дуже дотепно, — обірвав його Марк.

— Чесно. Перші півтора року після смерті Олафа я думала, що в мене рак. Я, мабуть, з десяток разів ходила до лікаря — була переконана, що рак. Мозку, підшлункової залози, матки, навіть мізинця.

— Не буває раку мізинця, — знову докинув Вільям.

— Та звідки тобі знати? — огризнулася вона. — Завжди тобі треба вставити свої п’ять копійок, так? Іноді треба просто помовчати, Вільяме. Набридають твої уїдливі коментарі чи не до кожного слова! Я думала, у мене рак мізинця. Мій лікар відправив мене на аналізи — і вони нічого не виявили. Так, можливо, цей страх був ірраціональним, але не треба тут поливати брудом усе, що я кажу, бо ти не можеш усього знати, зрозуміло?

Запала тиша.

— Узагалі-то я працюю в онкологічній клініці.

— Усе одно, — відрізала вона за якусь мить. — Ти нестерпний. Ти навмисне всіх провокуєш. Просто прищ на язику!

— Тут маю погодитися, — здався Вільям.

Наташа опустила очі. Ми всі раптом почали роздивлятися підлогу. Принаймні я точно. Наташа на мить затулила обличчя руками, а потім знову звела на нього погляд.

— Вільяме, пробач. Ти не прищ. У мене просто важкий день. Я не хотіла так огризатися.

— Все одно раку мізинця не буває, — не вгавав Вільям.

— Так ось, — Марк намагався ігнорувати тихі прокльони Наташі, — я хочу спитати, чи досяг тут хтось такого стану, коли може планувати життя на п’ять років наперед? Де ви бачите себе за п’ять років? Чим займатиметеся? Чи добре ви себе почуваєте, коли думаєте про майбутнє?

— Ну, я буду радий, якщо мій годинник іще цокатиме за п’ять років, — сказав Фред.

— Що, секс по інтернету дається взнаки? — поцікавився Суніл.

— Та бодай його чорти вхопили! Одне марнотратство! На одному сайті я цілих два тижні спілкувався з жінкою з Лісабона — справжньою красунею. А коли я запропонував нарешті зустрітися та зайнятися сексом, вона спробувала втюхати мені квартиру у Флориді! А потім узагалі мені прийшов лист від якогось Полірованого Адоніса, який попереджав мене, що це й не жінка зовсім, а одноногий пуерторіканець Рамірес.