Джоджо Мойес - Після тебе

Наступного дня мене мало не нудило від хвилювання. Лілі було ще гірше. За сніданком ми трохи подлубались у тарілках, я дозволила Лілі курити у квартирі, навіть уже була готова ось-ось і собі попросити в неї цигарку. Потім подивилися якийсь фільм та насилу зробили деякі справи. Коли о сьомій тридцять вечора приїхав Сем, я майже не могла говорити через гудіння в голові.

— Ти відправив адресу? — спитала я.

— Ага.

— Покажи.

На екрані телефону світилося повідомлення з адресою моєї квартири та підписом «Л.»

Він відповів: «У мене зустріч у місті. Приїду після восьмої».

— Ти в нормі? — запитав Сем.

У мене шлунок зав’язався у вузол, я ледь могла дихати.

— Я правда не хочу тобі неприємностей. А якщо про тебе дізнаються? Ти ж втратиш роботу.

Сем труснув головою:

— Не дізнаються.

— Не треба було взагалі тебе в це втягувати. Ти так добре до мене ставишся — а я відплачую тобі тим, що ставлю під удар.

— Та все буде добре. Ти, головне, дихай. — Він підбадьорливо всміхнувся, але я бачила напругу в його очах.

Він глянув мені за спину, і я озирнулася. Вийшла Лілі в чорній майці, джинсових шортах та чорних колготках. Макіяж робив її дуже гарною і дуже молодою на вигляд.

— Ти в нормі, сонечко?

Вона кивнула. Її шкіра оливкового кольору, як у Вілла, була навдивовижу бліда. Очі здавалися просто величезними.

— Усе буде добре. Це не займе більш як п’ять хвилин. Лу тобі розповіла план?

Голос у Сема був спокійний та впевнений.

— Ми вже сотні разів відрепетирували. Я домоглася, щоб вона казала потрібні слова без жахання та зайвих думок.

— Я знаю, що маю робити.

— Добре. — Він плеснув у долоні. — Уже за чверть восьма. Готуймося.

Треба віддати йому належне: він приїхав вчасно. О восьмій нуль одна у двері подзвонили. Лілі гучно вдихнула, я стисла її руку. «Так. Так, вона поїхала. Піднімайтеся», — відповіла вона в домофон. У нього, здається, не виникло жодної підозри, що дівчина підготувала пастку.

Лілі впустила його всередину. Мені через щілинку у дверях спальні було видно, як трусилася її рука, коли вона замикала двері. Ґарсайд провів рукою по волоссю та швидко оглянув коридор. На ньому був дорогий сірий костюм, і він сховав ключі від машини у внутрішню кишеню. Я не могла припинити дивитися на нього, на його костюм, на блискучі очі, що оглядали квартиру. Що за людина може домагатися дівчини, на сорок років молодшої за себе? Шантажувати дитину власного колеги?

Йому, вочевидь, було незручно, він не міг розслабитися.

— Я залишив машину коло будинку. З нею тут нічого не станеться?

— Не думаю, — глитнула Лілі.

— Не думаєш? — він позадкував на крок до дверей. Машина, мабуть, була ніби частиною його тіла. — А твоя подруга? Чи хто тут живе — вона не повернеться?

Я затамувала подих. За мною стояв Сем, заспокійливо тримаючи руку в мене на талії.

— Ні-ні, все буде добре, — вона раптом сміливо всміхнулася. — Вона ще довго не повернеться. Заходьте. Бажаєте чого-небудь випити, містере Ґарсайд?

Він глянув на неї так, наче вперше побачив.

— Як офіційно. — Він ступив крок у кімнату. — Скотч є?

— Я подивлюся.

Вона пішла в кухню, він, знімаючи піджак, — за нею. Сем вийшов зі спальні, пройшов коридором у своїх важких черевиках та замкнув вхідні двері, сховавши ключі в кишеню.

Ґарсайд озирнувся і, вражений, побачив Сема та Донну, що стояла поруч. Вони спиралися на двері — обоє в медичній формі. Намагаючись збагнути, що відбувається, він глянув на них — і знову на Лілі.

— Доброго дня, містере Ґарсайд, — сказала я, виходячи з-за дверей. — Думаю, ви маєте дещо повернути моїй подрузі.

Він миттю весь спітнів. Я навіть не знала, що взагалі можливо так швидко спітніти. Він кинув оком у бік Лілі, але щойно я вийшла, вона зайшла за мою спину.

Сем ступнув на крок уперед — голова містера Ґарсайда ледь була вище за Семове плече.

— Телефон, будь ласка.

— Не погрожуйте мені.

— Ми не погрожуємо. — Моє серце калатало в грудях. — Ми просто хочемо отримати цей телефон.

— Ви погрожуєте. Ви не даєте мені піти.

— Ні-ні, сер, — втрутився Сем. — Якби ми погрожували, то сказали б, що просто тут могли б вас зв’язати та вколоти вам дигіпранол, що сповільнює серцебиття, а потім і взагалі зупиняє серце. Ось це було б погрозою. І ніхто навіть не звинуватить у цьому команду швидкої — бо ми ж намагалися вас урятувати. А дигіпранол не залишає слідів у крові.

Донна з руками, схрещеними на грудях, сумно нахилила голову: