Валерій і Наталя Лапікури - Наступна станція - смерть

Так, добра людина з Республіканської Прокуратури взяла мене під захист. Але мою ворогиню лапала за ерогенні зони нехороша людина з Прокуратури Генеральної, себто союзної. Субординація однак! А потім - зі свого міліцейського досвіду я добре знав, на що здатна розлючена жінка. Ніякий Конан Дойль із Сіменоном і Шейніним до купи навіть з могутнього бодуна не вигадають.

Від автора: класиків світового детективу сера Артура Конан Дойля та Жоржа Сіменона спеціально представляти не треба. Їх і досі всі знають. І знатимуть. А от про Шейніна пару слів сказати варто. Хоча б тому, що протягом тридцяти з гаком років тиражі його книг в СРСР напевно перевищували спільний тираж вищезгаданих метрів жанру.

Лев Романович Шейнін (1906-1967 рр.) свої перші оповідання написав у перервах між роботою в Генеральній Прокуратурі СРСР, де він працював старшим слідчим з особливо важливих кримінальних справ. Увійшов до новітньої історії як один із обвинувачувачів від радянської сторони на Нюрнберзькому процесі (1946-47 рр.).

У 1949-му році Шейніна заарештували як «безрідного космополіта і резидента американських та міжнародних сіоністських спецслужб». Він витримав чотири роки катувань у спецв’язницях МДБ, аж доки після смерті Сталіна його не амністували, а згодом реабілітували. Щоправда, витуривши з основної роботи на пенсію.

Останні 14 років свого життя Шейнін заробляв на шмат хліба перевиданням своєї єдиної вартої уваги книги «Записки слідчого», а також написанням сценаріїв уже забутих фільмів і кон’юнктурних п’єс.

Мій друг Олекса не випадково пригадав саме Шейніна, бо у професійному середовищі було добре відомо, що Лев Романович як «важняк» гучно проколовся лише двічі. І що характерно, на вбивствах, скоєних розлюченими жінками на ґрунті ревнощів.

Олекса Сирота:

Десь за годину Старий подзвонив до моєї «шпаківні» і кинув одне лише слово:

- Приходь.

І це було добрим знаком, бо коли йшлося про неприємності, то наш ветеран казав:

- Зайди!

Після обнадійливого запрошення Іван Борисович подзвонив ще раз - за кілька секунд:

- Прихопи з собою чайник, бо мій погорів. І ту каву, що ти з обехаесників за консультації витрушуєш.

Ну точно цей рік - не мій! Всім так і кортить на мене настукати. В борщ я їм наплював, чи що?

Натяк на чайник і хорошу каву свідчив про те, що буде розмова. До того ж - ґрунтовна. Я не помилився. Доки перша порція справжньої гранульованої розчинної кави охолоджувалась у щербатих чашках службового сервізу заступника начальника кримінального розшуку, я почув таке:

- Що ти про всі ці крадіжки думаєш?

- Ну, взагалі-то я більше по вбивствам…

- Не викручуйся! Бо переведу в злодійську бригаду.

- Крадіжки ризикові. Але це вигідніше, ніж по кишенях у трамваї нишпорити. Чи навіть кіоски чистити. Ви ж знаєте ціни на цей дефіцит.

- Нагадай.

- Рік тому, коли ми ловили отих шмаркачів-петеушників на Куренівці (див. повість «Вилов бандюг по-науковому», - авт.) , самопальний кожушок від підпільного кушніра вартував мінімум чотириста рублів, до того ж - це якщо зі свого краму. Готовий - ще плюс двісті. Дублянки, думаю, теж не подешевшали - від шестисот до тисячі. А за хороше імпортне шкіряне пальто з теплою підкладкою, що відстібається, можна виторгувати і півтори тисячі.

- Ти правий. Стільки грошей ніхто в гаманцях не носить. Хіба що цеховики, але вони в трамваях не їздять. Навіть якщо барига собі півціни забере, все одно остача непогана виходить.

- А якщо, Іване Борисовичу, наші «невловимі месники радянській торгівлі» працюють за принципом «сам п’ю, сам гуляю»?

- Оце мені, Сирота, і не сподобалося. Не мали наші перекупники ніяких виходів на цю публіку. Жоден. Хоча трусили ми їх - по першому розряду. Дивні якісь злодії… дуже дивні. Схема «украв-продав-пропив-знову вкрав» не спрацьовує. Красти - крадуть. Але чомусь не продають і не пропивають. Це ми точно встановили.

- Що не продають, Іване Борисовичу, є пояснення. Чекають, доки зима по-справжньому прихопить. Отоді народ торгуватися не стане.

- По-перше, скільки у нас тої зими, а по-друге, звідки ти знаєш, що вона по-справжньому прихопить?

- Читав у «Сільських вістях».

- От бачиш - а нормальні злодії газет взагалі не читають. То їм не в масть.

- Але ж ви самі сказали, що маємо справу з ненормальними злодіями.

- Сирота, що ти, як той вужака під вилами? Не стільки сам говориш, скільки від мене відкручуєшся. Я тебе покликав не для того, щоб об дурня постукатися. Кажи!