Валерій і Наталя Лапікури - Наступна станція - смерть

- Можна було б і без стрілянини обійтись. Але начальнички, котрі забули, як пістолет виглядає, пхали нас у сраку. Мовляв, швидше хапайте, беріть негайно, бо ж треба відрапортувати! От і відрапортували: один бандит убитий, другий у в’язничній больничці сконав, а у нас половина групи рік із шпиталю не вилазила. Та я не про це. Я про того, хто злочинців на цю квартиру навів.

- Ходили чутки.

- Так ото ж. Його всі перевіряли - і партійці, і «конторські», і ми, грішні. До дев’ятого коліна. І що? Допомогло, як мертвому припарка.

- То кого шукати, товаришу підполковник? І де? Тобто, я розумію, що розвідника, такого, що скрізь у відкриту ходить, розмовляє, може навіть вказівки дає. Але його ніхто не запам’ятовує. Міліціонер, пожежний, листоноша, кур’єр? Сантехнік, прибиральниця?

- Сантехнік із прибиральницею - вже тепліше, бо вони можуть у кількох установах за сумісництвом працювати. Хоча… бери-но, Сирота, ноги в руки, ходи і думай. Думай і ходи. Тільки не в кабінеті, а по місцях злочинів! Кроком - руш! Спасибі за каву. Чайник можеш залишити, він тобі поки що не знадобиться, а як мого відремонтують - віддам.

І я пішов. Від міністерства культури до профради, від профради до спецперукарні «Чарівниця», де, до речі, зміг причарувати популярну майстриню на прізвище Шуляк, правда, сам не знаю, навіщо, бо майстриня працювала в дамській половині салону. З перукарні зазирнув до кав’ярні на другому поверсі готелю «Україна» і пересвідчився, що дістатися туди можна лише, пробивши подвійну оборону: першу лінію зі швейцарів на головному вході і другу - цербера біля дверей самого закладу. Щоправда, це не завадило «невловимим» винести звідси верхній одяг половини делегації японського міста-побратима Кіото. Добре, що не Хіросіми!

З готелю до Жовтневого палацу, звідти через філармонію до мінсільгоспу, а по дорозі - до якоїсь контори з маленької літери, зате союзного підпорядкування… і скрізь розглядав, розпитував, вислуховував, нотував. І так до кінця робочого дня. Коли я повертався до Управи, де на мене вже чекали в черзі потерпілі, почалася друга дія «мармезонського балету»:

- Коли ви нарешті?!…

- А ви хоч знаєте, у що мені це обійшлося? Та я після цього з Феофанії не вилажу!

- Я буду на вас скаржитися! Вже сьогодні! Ні, завтра зранку!

Я у свою чергу відповідав ввічливо і стереотипно:

- Докладемо всіх зусиль аби віднайти і повернути.

- Я не знаю, у що це вам обійшлося, хоча здогадуюсь. Рекомендую поміняти Феофанію на районну лікарню. Як рукою зніме!

- Будь ласка, скаржтеся. Тільки не забудьте вказати джерело ваших доходів та реальну вартість вкраденого.

Коли емоції втихомирювались, я розпочинав нормальну розмову.

- Чи було щось незвичне між тим моментом, коли ви востаннє бачили ваше хутро, дублянку, шкірянку і тим, коли ви виявили пропажу?

- Чи не з’являвся у вашій профраді, міністерстві, театрі, конторі, перукарні хтось сторонній окрім персоналу, звичних відвідувачів чи клієнтів?

Спочатку мені казали: «е-е-е…», потім: «м-м-ме…», нарешті - «треба подумати». Процес напруженого мислення не без моєї допомоги призводив до сумних висновків: при розумній організації експропріації обікрасти цю публіку - все одно, що дурному з гори побігти. В ролі дурного, звісно, виступали самі потерпілі. Бо на так званих робочих місцях вони займалися чим завгодно, крім роботи. Тринділи по телефону, пліткували, читали дефіцитну літературу, чоловіки годинами стирчали на перекурах, а жінки, зібравшись у тихому закутку, пили каву, а потім ворожили на кавовій гущі. І лише позирали на двері, щоб не проґавити появу перевіряючого з… ну, в кожній конторі свої ревізори, я тобі, здається, це вже казав.

Вахтери і навіть постові міліціонери виконували функції живих меблів, вони ж - порожні місця. Повз них можна було винести (і виносили ж!) все, що завгодно - від казенних канцтоварів до казенного ж концертного роялю чеської фірми «Баррандов». Пригадую, як ще в моєму дитинстві народ у кінотеатрах лягав покотом від репліки героїні Ріни Зеленої, мовляв, зайшла бабуся водички попити, попила, а потім хазяї похопилися - «піаніни» немає. Так це якраз той випадок.

Про дисципліну праці по обидва боки Хрещатика згадували за п’ять хвилин до початку робочого дня і забували п'ятнадцять хвилин потому. Один із потерпілих чесно визнав:

- Ту роботу, що мені належить, можна лівою ногою через праве вухо виконати за дві години. А решту часу треба якось вбити. Розумієте - вбити! І так не один день, не два, а майже все життя, Господи!