Валерій і Наталя Лапікури - Наступна станція - смерть

Максимум за кільканадцять секунд сенс сказаного дійшов до всіх. Крім замполіта. Він навіть глузливо усміхнувся:

- Іван Борисович має на увазі свого улюбленця капітана Сироту, якого відсторонили від оперативної роботи за порушення законності.

Старий, не дивлячись у бік замполіта, як відрізав:

- Капітана Сироту повернули на оперативну роботу рішенням Республіканської Прокуратури на підставі висновків наших внутрішніх службових розслідувань. А я маю на увазі того, кого у нас у коридорах обзивають комісаром паніки.

Замполіт зірвався з місця і замахав руками. Мовчки, бо йому відняло мову. Старий тим часом вийняв зі своєї течки папери і показав Генералу:

- Ось секретна інструкція щодо порядку проведення оперативних нарад. У пункті третьому - перелік осіб, допущених до участі. Заступник по політроботі тут не фігурує, товаришу генерал.

Найбільше здивувався, здається, наш Шеф. На його обличчі було написано великими літерами: якщо це так, то чому замполіт завжди з’являвся на оцих клятих оперативках? А Старий тим часом продовжував забивати гвіздки:

- Пункт п’ятий, підпункт один встановлює, що інформація, яку я зараз доповім, є особливо секретною і не підлягає аби її виносили о-о-он за ті двері.

- Іване Борисовичу, - нарешті подав голос Генерал, - та не мучайте вже. Кажіть, кажіть!

- Кажу. Точніше - доповідаю. В результаті оперативних розробок встановлено, що один зі старших офіцерів нашого Управління поширює в публічних місцях службову, а також секретну інформацію, котра не підлягає розголосу. Зокрема щодо змісту наших оперативних нарад.

Генерал зблід:

- Іване Борисовичу, якби це сказав капітан Сирота…

- До речі, товаришу генерал, цей же старший офіцер надав міській прокуратурі через вашу голову неперевірену наклепницьку інформацію про капітана Сироту.

- Настукав, падло! - буркнув хтось за моєю спиною.

- Ось мій рапорт на ваше ім’я, товаришу генерал, де вказане прізвище цього офіцера та конкретні факти. Де ляпав язиком, коли, про що конкретно - все зафіксовано. Прошу прийняти до розгляду.

Старий поклав рапорт на стіл перед Шефом і повернувся на своє місце. Генерал глянув на першу сторінку, підвівся, обсмикнув мундир і, не підвищуючи голосу, повідомив:

- Цей офіцер, щоправда, є номенклатурою міськкому партії, але він один із моїх заступників. Тому я відсторонюю його від роботи на час службового розслідування. Та якого там біса службового! Не знаю, що там партія скаже, але по нашій лінії тут кримінальною відповідальністю тхне! Полковник, звольте вийти - і негайно!

Коли те, що залишилося від замполіта, витекло в коридор, Генерал вже спокійно звернувся до Старого:

- Здогадуюся, що ви, Іване Борисовичу, працювали ці дні не тільки над тим, як втопити нашого дурня.

- Так, по темі наради маю розробки. Готовий доповісти, бажано особисто.

Генерал погодився, закрив нараду і зачинився в кабінеті разом зі Старим, головним кадровиком і начальником відділу внутрішньої безпеки.

Тим часом Управа гула! Ніхто не працював, у кабінетах, коридорах, курилках і навіть біля пісуарів обговорювали ранкові події. Найактивнішими, як водиться, були ті, кого зазвичай не запрошували на оперативки. Одні висловлювали обґрунтовані побоювання, що замполіт уже побіг поперед батька в пекло, тобто, капати на Генерала у міськком партії. Інші заспокоювали, що черговий на виході присягався: комісар паніки повз нього з Управи не виходив. Треті пропонували наче випадково зачинити гада в його кабінеті і відімкнути на щитку його телефон.

Але з’ясувалося, що наш Старий ще мудріший, аніж ми вважали. Бо винуватець переполоху вже через хвилину після того, як його вигнали з оперативки, засів у своєму кабінеті з покладеними на коліна руками у компанії двох мовчазних офіцерів з ВВБ. Після цього дискусія перейшла на «чому і як». По першому питанню думки загалом співпали. Наш Старий свого ставлення до інституту комісарів ніколи не приховував. А от стосовно «як», всі лише розводили руками. Бо достеменно знали, що наша агентура, з допомогою якої Іван Борисович сплів личаки замполіту, крутилась у середовищі, яке офіційно називають кримінальним. А наш чистоплюй такі «публічні місця» обходив десятою дорогою. Але Генерал повірив Старому, ледь глянувши на його рапорт. Дивина!

Намагалися витрусити бодай щось із мене, мовляв, Сирота, ти ж завжди все знаєш. Але я кліпав очима, мов те безневинне ягнятко з байки Глібова і стояв на тому, що для мене сьогоднішня ситуація - найбільша несподіванка в моєму житті. І, чесно кажучи, не лукавив. Бо найболючіша моя проблема ще не вмерла, а, як кажуть медики, лише впала в кому, з якої ще могла і випасти в будь-яку мить.