Валерій і Наталя Лапікури - Наступна станція - смерть

- А як же моя Татарка без зонального інспектора?

- А він уже є. Відсьогодні. Твій старшина. Точніше, вже лейтенант.

- Як лейтенант?

- Міністр підписав наказ: за блискуче розкриття серйозного кримінального злочину - пограбування гастроному - хлопцеві присвоїли офіцерське звання і підвищили до зонального інспектора. Вчись, Сирота! Може й тобі колись пощастить. У тій самій провінції.

Я подзвонив, домовився, зустрівся, вислухав, звісно, погодився, спакувався - і відбув. У глибоку, дуже глибоку провінцію. Все це протягом кількох годин.

Не скажу, що цього разу моє міліцейське щастя впало мені в руки, як той пайок із дефіцитними продуктами під професійне свято. Відробляти довелося, та ще й як! Про мою провінційну польку з вихилясами я тобі розповім іншим разом. Бо то довга історія, і я знову забуду, з чого почав. Тому повернемося до нашого ударника комуністичної праці з карабіном навперейми.

Доки я зникав з Києва, потім знову виринав, писав пояснення, відповідав на запитання незворушних офіцерів з відділу внутрішніх розслідувань - минула осінь. Настала холодрига, жіноцтво повитягало з нафталіну те, що тепліше, отже - найдорожче. І по Києву прокотилася хвиля крадіжок хутряного і шкіряного дефіциту. Причому, крали нахабно, серед білого дня: в їдальнях, перукарнях, гардеробах поліклінік, шкіл, вузів і театрів. Включно з філармонією. Заскакували також в установи, відслідковували кабінети, звідки народ традиційно вийшов «на хвилинку» попліткувати в коридорах за цигаркою і чашкою кави - і нахабно хапали все, що кепсько лежить чи висить.

Райвідділи не встигали реєструвати заяви та виїздити на місця злочинів. Тим більше, що часто-густо між самою крадіжкою і її фіксацією проходило від півгодини до повної робочої зміни. За цей час досвідчений злодій міг відскочити на достатню безпечну відстань навіть пішки. А що вже доїхати!

Велике начальство, як завжди, заворушилося, коли поцупили щось хутряне у когось із наближених до номенклатурного тіла. Тож довелося нашому Генералові скликати термінову розширену оперативну нараду. Всі наші служби присягалися, хіба що не навколішки, що зробили все аби упередити і виявити! На жаль, нехарактерний збіг обставин плюс чергова амністія з нагоди чергової річниці-чогось-там не дають поки що можливості бодай з’ясувати, чия це робота.

Генерал слухав-слухав, а потім бахнув кулаком об стіл:

- Товариші офіцери, я теж не дурний! І в Управу не з місяця впав. Я знаю, що начальству навішують і куди саме. Хто у нас головний по спекулянтам? Встаньте!

Відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності слухняно підвівся. Генерал теж встав.

- Тут хтось вдає незайману після семи абортів, товаришу підполковник? Чому мовчить ваша агентура?

Начальник відділу гумору не зрозумів:

- Це не по нашій лінії! От якби все це розкрадали з фабрик чи складів - тоді ми б мобілізували всі зусилля. А тут - особисте майно, не наша компетенція.

Генерал слова «компетенція» чомусь не любив. Відтак ворог особистої власності дістав, як кажуть у народі, не відходячи від каси:

- А ви що, товаришу підполковник, затримуєте і притягаєте тільки тих, хто державу зобидив? А що гроші на наше з вами утримання відраховують із заробленого тою самою простою радянською людиною - не знаєте чи знати не хочете?

- Розумієте, товаришу генерал…

- Не розумію і не хочу розуміти! Всім відділом, на чолі з вами - під магазини, на базари, на легальні і нелегальні барахолки зі списками вкрадених речей у руках. І досить мені нидіти про приватновласницькі інстинкти. Ми не на політзанятті. У нас, між іншим, третина продовольства не в колгоспах з радгоспами виробляється, а у приватному секторі. На присадибних діляночках. Там що - не радянські люди проживають?

Отут виліз наш замполіт:

- Товаришу генерал, звертаю увагу, що сам Щербицький в останньому виступі на партзборах заводу «Арсенал» наголосив, що з приватновласницькими інстинктами, особливо серед членів партії, слід боротися аж до виключення.

Настала тиша. Генерал виразно зиркнув на мене і одразу перевів погляд на люстру, мовляв, не вискакуй, Сирота, бо тебе з прокурорського гачка ще не зняли.

Пауза затяглася. Борці зі спекуляцією, котрі вже налаштувалися на вихід, спочатку зупинились, а потім почали потихеньку сідати на вільні стільці. І тут підвівся Старий.

- Товаришу генерал, дозвольте? До яких пір на наших закритих оперативних нарадах будуть присутні сторонні особи?