Валерій і Наталя Лапікури - Наступна станція - смерть

Від автора: нещодавно у одній із газет втрапило мені на очі інтерв’ю з колишнім, ще радянської пори прокурором, про якого згадував суддя. Йому справді за штатом належало бути присутнім при стратах засуджених. Виявляється, діялося це мало не в центрі Києва у спеціальному розстрільному блоці Лук’янівського слідчого ізолятору на вулиці Пархоменка (нині Дігтярівська).

Прокурор запам’ятав, як приводили у виконання вирок «київському робітнику високої кваліфікації, передовику виробництва, ударнику п’ятирічки, котрого засудили за вбивство трьох людей, серед них і власної дружини».

В СРСР існувала добре продумана процедура, завдяки якій приречені до останньої секунди не здогадувалися, що з ними вдіють. Зазвичай їм говорили, що їх ведуть у спеціальну кімнату, де засідає комісія депутатів Верховної Ради, щоб ще раз його вислухати. І хто знає - може і замінять вищу міру на максимальний строк? А на порозі отої таємничої кімнати обнадієний засуджений діставав кулю в потилицю.

Потім тюремний лікар констатував смерть, прокурор з начальником ізолятора підписували відповідний акт, а тим часом безпосередні виконавці вироку накривали в окремій кімнаті стіл з випивкою і закускою. Гроші на це спеціально виділялися з державного бюджету, їх було достатньо аби купити продукти не в зашморганому продмазі, а на Лук’янівському базарі.

За спогадами колишнього прокурора пили небагато, але й немало. Не менше трьохсот грамів на особу.

Труп розстріляного тим часом холонув у сусідній камері.

«Майстер золоті руки» був чи не єдиним, хто не купився на історію з комісією від Верховної Ради. Ледь прокурор розпочав про депутатів, як засуджений його обірвав:

- Не розказуйте казочок, я не маленький. Розстрілюйте швидше - та й край.

Замість епілогу:у мого друга Олекси Сироти з-поміж багатьох його дивних звичок була й така. Він ніколи не цікавився, який строк одержав той чи інший злочинець, котрого він вислідив, виловив, запакував і віддав під суд. Зараз я розумію, що набагато важливішим для Олекси був той моральний вирок, який він сам виносив за скоєне. І, на відміну від професійного судді, завжди враховував і власну міру провини. Як у тій історії з рушницею, котра в фіналі все ж таки не вистрелила.