Валерій і Наталя Лапікури - Наступна станція - смерть

Перш, ніж ми «додибали» до місця вічного спочинку куренівських аборигенів, якийсь нечистий приніс двох чекістів з чистими руками, гарячим серцем і пістолетами під пахвою. Їм чомусь видався підозрілим хлоп років тридцяти, котрий спокійненько йшов вздовж вулиці, тримаючи на плечі кілька загорнутих у мішковину саджанців. Звичайна людина подумала б - чи не запізно висаджувати? Але ж ці онуки «залізного Фелікса» звикли саджати у будь-яку пору року, тому лише поцікавилися:

- Перепрошуємо, але що це у вас?

- Груша. Дичка.

- І куди це ви її?…

- Тещі на могилку.

- Ги-ги! Що ж ви на «бере зимова Мічуріна» не спромоглися?

- Не заслужила.

- А глянути можна? На всяк випадок.

Чолов’яга сказав: а чого ж… І відразу зацідив згортком в голову спочатку одному кадебісту і тут же другому. Обидва збагнули, що в мішковину загорнуто не тільки саджанці за мить до того, як втратити свідомість. Але, згідно з заповітом Ф. Е. Дзержинського, до чека набирали людей не просто з холодною, а й з міцною головою. Мається на увазі саме череп. Тому від удару, який спровадив би в глибокий нокаут навіть колгоспного бугая, андроповці лише захиталися і на хвилину втратили орієнтацію в просторі. Та цього було досить, аби «зять» відбіг на безпечну відстань. Чекісти вихопили таки персональну зброю і здійняли стрілянину, як у сорок п’ятому під Рейхстагом. Слава Богу, що ми були неподалік. Щоправда, перспектива одержати кулю з карабіну майже впритул дещо охолодили наш запал, а тому ніхто не став зображати з себе Олександра Матросова.

Ми культурно полягали на асфальт, але встигли відслідкувати, куди побіг отой «мічурінець». Тому Куренівське кладовище було оточене вже через п’ятнадцять хвилин.

Ну загнали, ну оточили. Але він нас і тут перехитрував. Заскочив у старий склеп і зайняв класичну кругову оборону. Позиція - маршал Жуков краще не вигадав би. Він на горбочку, а ми у нього, можна сказати, на долоні. Або, як інтелігентно висловлювався мій армійський старшина Тарас Васильович Головко, як та воша на барабані. Це точніше. Залягли ми за надгробками, носами землю риємо, а наші начальники через мегафон пропонують «майстру золоті руки» почесну капітуляцію. Зараз! Встане і вийде з піднятими руками під «вищу міру» за три вбивства.

Було це… стривай, зараз порахую. Від прокурорші дали йому три роки, строк пішов з моменту арешту. Скрутили ми його на початку червня, відсидів він півтора року… ну, доки оформили дострокове звільнення… правильно, останні дні листопада. Якраз перший сніжок випав. І приморозило. А ми лежимо, як у серпні на Трухановому острові. В голові у мене суцільна дурня крутиться. Чомусь пригадалось, як свого часу мені Старий розповідав, що вхідний отвір від кулі з цього карабіну такий собі невеличкий - чи то сім-шістдесят два, чи то дев’ять міліметрів. А от на виході, як у груди вдарить, то половина ребер вилітає. Уявив собі мої закривавлені ребра, розкидані поміж старими надгробками - і засумував. А оборонець склепу продовжує відповідний настрій створювати: кричить аби ми не підходили і з карабіна на всі боки прицілюється. Ще годинку полежали, і що характерно - плоть охолоджується, а мізки навпаки, гріються. У мене, як у нашого Старого, кебета працює на максимумі або при «плюс тридцять», або нижче нуля.

- Хлопці, - кажу, - скільки він набоїв вистріляв? Три начебто?

- І ще прикладом, - відгукуються з-за сусіднього надгробка, - теж тричі. Один раз жінку і двічі андроповських.

- Та чхати я хотів на андроповських! Стріляв він скільки разів?

Замислилися. Підраховують. Тим часом «конторські» вже захрипли гавкати у мегафон і передали його нашим. Ну, ті й ревонули, аж перший іній з дерев посипався.

- Сирота, це ти питав про постріли? Так їх п’ять було.

- І всі в хаті?

- А, ні, не тільки в хаті. Там він тричі вистрелив, а ще два рази по «конторським» шмальнув, доки вони за ним бігли. Але навмання, не обертаючись.

- А більше він не стріляв?

- Ні, тільки ми по ньому. На вулиці - вгору, бо люди кругом були. А тут по ногам цілили. Але не влучили.

- З вашим щастям тільки в слона влучати. Та й то, коли його до пальми за ногу прив’яжуть.

Тут чую - збоку хтось сопе. Старий підповз. І то професійно так - ані голови, ані сідниць не задирає. Що то школа Сидора Артемовича!

- Сирота, ти про що?

- Я про те, чому він не стріляє.

- А я про те ж саме думаю. Як ти вважаєш, скільки у нього набоїв?

- А це ви запитайте у тої прокурорші, котра його пожаліла. Слухайте, давайте цю дурепу сюди привеземо, виставимо замість живого щита. Невже він стане в свою рятувальницю стріляти?