Валерій і Наталя Лапікури - Наступна станція - смерть

Скажу чесно - не люблю я їх, отих, що на три літери. Але вочевидь і у них раз на п’ятирічку щось людяне прокидається. Бо одразу Генералу нашому руки потисли:

- Спасибі за співпрацю, приємно було… забирайте, то ваш клієнт. Ми зі свого боку офіційно підтверджуємо, що це не контрик, а ваш злочинець, ви його і розробляйте. Бажаємо успіхів!

Ніхто ні про що розпоряджень не давав, але коли я нарешті оговтався і руки-ноги дрижати перестали, перше, що я відчув - присмак горілки в роті і чиюсь присутність у кабінетику. Все справедливо. Я життям ризикував, щоб оце одоробло сиділо переді мною в наручниках із синяком на півмордяки. Це все, чим моє начальство могло мені віддячити - правом першого допиту.

- Будеш говорити чи ще один фінгал поставити для симетрії?

- Та чого вже там, буду.

- От спасибі, порадував. А ти знаєш, що я півтора року тому для тебе, іроде, пом’якшуючі обставини шукав? Як би тебе з-під «вишки» вивести. Щоб діти сиротами не росли.

- І що?

- І нічого. Скажи спасибі придуркам з прокуратури - тепер не діждешся. Карабін твій я роздивився. Де потяг? Зі школи чи з ДОСААФу?

- Зі школи. Їх там списували і недорахувалися.

- Сам на бойовий переробляв чи хтось допоміг? Хоча, про що я? Ти ж у нас - «майстер золоті руки»! Кращий за фахом. Вибач, що образив твою професійну гідність.

- Та нічого, питайте далі.

- Про що? Тут і без суду все зрозуміло. Хоча ні - де патрони брав?

- На Лютіжі. Там коли глибоко копнути, можна і танк знайти.

- Ще раз дякую, що ти не глибоко копав. Я собі уявляю, як би ти в танку по Куренівці вночі шастав. Вистачило б розуму.

- А може я теє… явку з повинною?

- А чого ж, пиши. А я потім її в трубочку скручу, встромлю тобі, сам знаєш куди, і підпалю. У нашій країні всяке буває, але від трьох мокрих справ ще ніхто не відмивався…

Хоча стривай. Пару питань у мене все ж таки є. Коли ти додому не зароблені, а грабовані гроші став носити, твоя благовірна заткнулася?

- Ну, не кричала більше.

- А вона хоч здогадувалася, чого це ти раптом розбагатів?

- А навіщо це вам? Вона ж мертва. За співучасть не притягнете.

- А я, знаєш, тут одружитися збираюсь, тож хочу знати, чого від жінок в принципі можна чекати - в екстремальних ситуаціях.

- Ну, раз для загального розвитку… я не казав, вона не питала. Але звичайно ж здогадувалася. Вона ж не дурна, тобто не зовсім дурна. Я от тепер, коли від тебе заробив, то навіть думаю, що вона цього хотіла. Бо як іще у нас багато грошей узяти, крім як украсти або пограбувати?

- А тобі ніколи не спадало на думку замість гасати ночами з карабіном, та зняти з нього ремінь, та скласти його вдвоє, та приписати своїй законній дурепі такої припарки, аби потім з неї хірург труси по ниточці пінцетом знімав?

Довго мовчав. А потім ляпнув:

- Ні, такого не зміг би. Бо я її люблю.

- Оце ти їй на тому світі розкажеш. А до кримінальної справи твоя любов ніякого відношення не має.

Так співпало, що цього «партизана» на суді довелося захищати моєму знайомому адвокату. Призначили, звичайно, згідно з графіком. Хоча він чесно відпрацював свій скромний, бо від держави, гонорар: посилався на інтереси двох дітей-сиріт, котрі повинні бодай колись побачити батька живим, валив усе на гнітючий психологічний клімат у родині, на байдужість громадськості, на важке, знову ж таки, дитинство підсудного. І нарвався. Суддя обірвав його на півслові:

- Ви тут, товаришу захисник, не морочте нам усім голови своїми психологіями. В усіх важке дитинство. В мене, між іншим, теж було… У сорок сьомому, щоб з голоду не здохнути, кору на деревах обгризав і баланду з лободи сьорбав. А щодо дітей, то не хвилюйтеся, наша держава виховає їх краще, ніж підсудний. Ми вже не першого такого, як він, розстрілюємо, так що в курсі. Я вам більше скажу: то правда, що мені часом дзвонять і тиснуть, мовляв, тому треба добавити, а цьому скинути. Так от, нехай мені хоч сам, ви знаєте, хто - не те що подзвонить, а й до суду з’явиться особисто, так я його навіть на поріг дорадчої кімнати не пущу!

І, не моргнувши, засудив «партизана» до вищої міри покарання. І лише після оголошення вироку вибачився перед адвокатом за свою різкість і додав:

- Шкодую про одне: засуджую до вищої міри я, а при розстрілі присутній прокурор, котрому що горілка, що кулемет - аби літери закону дотримуватися. Навіть якщо ваш підзахисний касацію не напише, зробіть, будь ласка, це за нього.

На спорожнілу квартиру набігла ціла купа жінчиних родичів із глибокої старозадрипанської провінції, але тут уже вибухнула вчителька, про яку я згадував. Вона одягла всі свої нагороди, обійшла всі райкоми і таки наполягла, аби житлову площу залишили за сиротами, котрі з дня вбивства опинилися у школі-інтернаті. І то не в простенькому, а в «китайському», де й справді вчать цю чудернацьку, як на наш слух, мову. Звичайно, ані перекладачів, ані дипломатів, ані розвідників з них не вийде - я переконаний. Зате після школи матимуть не койку в гуртожитку, а свій дах над головами. А то вже щось.