Але я про що? Про ліміту. В нормальному світі аби жити краще удосконалюють так звані знаряддя виробництва, а ширше - технологію. При цьому відбувається скорочення робочих місць, що викликає т.зв. безробіття (К. Маркс і Ф. Енгельс, том з першого по тридцять восьмий, на кожній сторінці). А відтак, гуманна радянська планова економіка пішла шляхом «до навпаки». Тобто, на верстат ДіП-200 (догнати і перегнати) ставили не одного і не двох, а трьох пролетарів. Відповідно, з цієї залізяки двадцять сьомого року випуску витискувалося все, що можна і не можна. А оскільки переважна більшість міського населення чомусь не поспішала «доганяти і переганяти», то в робочий клас терміново вихрещували сільську молодь. Кожен завод, кожне велике підприємство мало свій ліміт збільшення кількості робітників для виконання зростаючих планів. А відтак - оця вже не сільська, але ще не міська публіка була охрещена в народі лімітою. До речі, обізвати етнічного городянина «лімітою» означало автоматично одержати у відповідь у зуби. Без коментарів.
Чим відрізнялися лімітники? Вирвані зі свого рідного гнізда, кинуті в чужий для них світ міської субкультури, ці люди втрачали все краще, що мало споконвіку українське село і ніколи не піднімалися до рівня «города». Хоча й намагалися. Але як? Вони чомусь вважали, що їхнє сільське походження видасть єдине - українська мова. І тому переходили на «руську» - ні, не на російську, а саме на «руську», - так вони самі називали отой неоковирний суржик, яким послуговувалися.
Пригадую, років двадцять п’ять тому настав мені час сина до школи віддавати. Пішли, записали, йдемо назад - зустрічаємо маму двох дівчаток-близнючок із Богданового дитсадка. Богдан одразу похвалився, мовляв: а мене до школи прийняли. Нас теж, вистрибують дівчатка. То що ж, питаю, в садочку в одній групі були, то може, і в школі в одному класі?
- А ви в яку записалися?
- Та ось же, в цю…
- Е, ні. То ж українська. А ми - у руську!
Тут мій семирічний синок пирхнув і гордо промовив таке, що примусило мене його заповажати:
- Я українець - тому ходитиму до української школи!
… Ледь не забув. Прізвище тих дівчаток було - ви не повірите - Сердюк. Сердючки, одне слово. Але немає нічого такого кепського, щоби не вийшло зрештою на краще. Під час грудневого дві тисячі першого року перепису населення України підслухав я випадково діалог двох жіночок:
- То як ви сьомий пункт записали?
- Ну, ми з чоловіком так, як у радянському паспорті - росіяни.
- А дітей?
- Про що ви питаєте? Звичайно ж українцями. Їм же тут жити…
Олекса Сирота:
Мотив і цього вбивства, і попередніх почав чітко вимальовуватися. Як і причини раптової перекваліфікації передовика виробництва в нічні сторожі. На даний історичний момент залишалося встановити головне: де він зачаївся? Бо одна справа брати його голого-беззбройного на порозі «об’єкту типу сортир», а зовсім інша - коли він загнаний, як звір, у руках армійський карабін, а кишені напхані набоями. Доки ми зі своїми пукавками на дистанцію пострілу підійдемо, він нас здаля на друшляк подірявить. А ми навіть не збагнемо, звідки вогонь ведеться.
Врятував нас усіх чоловік двірнички, одноногий каліка на костурах:
- Вона йому, хлопці, навіть виспатися не давала. Все пиляє, пиляє, пиляє… То він спочатку терпів, а потім, як вона заверещить, за шапку - і з дому. Піду, каже, Степановичу, відпочину.
- Сто грам з горя випити, чи як?
- Та ні, що ви! Він же все до копійки - на дітей. Просто відпочити, виспатися. Бо як не тікав з дому, то вона до середини ночі верещала.
- А де ховався? У когось зі знайомих?
- Еге, я спершу теж так думав. А потім якось запитав, а він: є, каже, одне місце, де тебе ніхто не смикає і голову не дурить. Цвинтар.
- То він що - на цвинтарі спав?
- Ну так. На цвинтарі. А що? Влітку там добре, тепло, хулігани не лазять, міліція - і та десятою дорогою обходить.
- Степановичу, не тягніть кота за хвіст, скажіть швиденько, на якому кладовищі отой затраханий жінкою бідолаха пересип влаштовував?
- Звиняйте, а ще міліція. Не на Байкове ж він бігав! А на наше, Куренівське. Там, щоправда, ніяких «членів» не ховають, але воно, либонь, чи не найстаріше в Києві. Ні, ну його років зо двадцять, як закрили і тепер там… як це його… слово забув… ну, підзакопують вроді. А так - тиша, благодать, пташечки співають. Якби не мої костури, я би теж туди з чекушкою додибував.
Читать дальше