Валерій і Наталя Лапікури - Наступна станція - смерть

- Синки, - сказав він, - доки наші і конторські генерали бігають вздовж траси і заважають один одному, ми працюємо. Півтора роки тому ми цього ворошилівського стрільця шукали навмання. Зробили дурницю. Зараз у нас на це немає часу. Заховайте ваші стволи подалі аби нормальних людей не полохати - і бігом на Куренівку. Допитувати всіх, хто хоч щось знає - і про вбивцю, і про вбиту. Нам його, як каже Сирота, вирахувати треба. Бо хлоп збрендив. І то давно.

Того дня я мало не щохвилини подумки матюкав придуркувату прокуроршу, котра вихопила у мене з рук «партизана», не давши навіть допитати. Якби я знав тоді стільки, скільки довідався за якихось пару годин зараз, то дідька лисого вона б у мене його забрала. Бо на першій же розмові - з сусідкою-двірничкою я заробив, як ми жартували в Університеті, «фейсом об тейбл».

- А мені, товаришу начальник, тільки діточок-сиріток шкода. А цю сучку, прости Господи, ні на копійку.

- Ну, гріх же так про мертвих…

- А їй не гріх було стільки років чоловіка пиляти? Коли ти, мовляв, злидень, почнеш заробляти, як усі нормальні люди? Або: коли ти жити навчишся, он, у того машина, той учора купив «дивана і шкафа», а в тебе самі почесні грамоти. А як він оте звання одержав, то вона навмисне вікно відчинила, аби всі чули, і кричала на весь двір, куди він має ті «золоті руки» собі увіпхнути. Бо їй справжнє золото потрібне, котре з пробою.

- Так увесь час і кричала?

- По правді, за місяць перед тим, як ви його пов’язали, притихла.

Я думаю! Якраз за місяць до арешту він хапонув у сумі десь шістсот карбованців за вечір.

Сусід навпроти не тільки підтримав двірничку, а й поглибив образ убієнної:

- Ви знаєте, нормальні люди як уже сваряться між собою, так намагаються, щоб хоч ніхто не чув. А ця спеціально - то кричить, як несамовита, то в дворі його перехопить і трясе, то вікна пороз’ячує. А то на порозі стане і верещить. Ми чітко знали, коли у нього на заводі получка. Вона тоді репетувала: ці копійки старцям віддай, а мені справжні гроші потрібні.

Ну, а останні мазки на цьому портреті маслом зробила вчителька старшенької дитини:

- Дівчинка засмикана, перелякана. На кожен різкий звук аж підскакує. Плаче без причини. А матір? Що вам сказати? Приходила на батьківські збори і казала: ви не волнуйтеся, як свою дочку воспитувати, я лучче вас знаю.

- Саме так і казала? «Не волнуйтесь», «воспитувати»? Не перебільшуєте?

- Я не перебільшую, товаришу капітан, я цитую.

- Як писав класик - село і серце відпочине!

- Саме так, село. І то не Моринці, а Старі Задрипанці. Зображала з себе велику пані, а сама ліміта в сьомому поколінні. У нас у школі прибиральницею працювала, доки цього дурника не обкрутила. Не розумію, як ви, чоловіки на отаке от ведетеся. Засліплює вас, чи що? У мене племінниця - красуня, інтелігентка, з квартирою, а от уже скоро тридцять - і ніяких варіантів… вибачте, як то кажуть, у кого що болить…

- А може він вважав, що така освічена і розумна, як ваша племінниця, за нього не піде?

- Дурниця! У моєї однокурсниці чоловік лекальником працює на номерному заводі. Теж, до речі, «майстер золоті руки». І що? Вона за його міцною спиною і Університет закінчила, і аспірантуру, і докторську захистила. Зараз у нашому ж Університеті завкафедрою. І живуть душа в душу, і діти «недовченого» тата обожнюють.

- А тут, бачите, не вийшло. Ну такі ми, чоловіки, дурні: на макуху ведемося. Натуркотять нам на вухо - ми й віримо… А коли у покійниці оці от підвищені запити з’явилися?

- Думаю, одразу, як тільки в загсі штампи в паспортах поставили. Я не знаю, що там покійниця до весілля туркотіла, а після нього - все, я більше робити не буду, хай мене з дітьми чоловік утримує. Ось вам іще: коли перша дитина народилася, ми, звісно, теж до пологового прийшли, поздоровити. Все ж наша співробітниця, в декрет від нас ішла. І що? Всі породіллі, що з вікон визирають, своїм благовірним розповідають, на кого дитинка схожа, а наша кричить: Толік, ти не забув? Що не забув? Виявляється, за першу дитину він їй мав золотий ланцюжок подарувати. А ще якби син - то з кулоном. Але першою донька вийшла…

- Так, вимоги до життя жіночка ставила підвищені.

- Ставила? Витрушувала! Тільки як цей бідолаха сів, трохи притихла, забігала. Жити ж треба - то допомогу випрошувала, то путівки, то молодшого в цілодобову групу в дитсадочку прилаштовувала. Та, як бачите - пізно похопилася, хай земля їй буде пухом.

Від автора: я так відчуваю, що ще років п’ять, і мої коментарі до спогадів Олекси Сироти займуть більше місця, ніж власне розповіді мого друга. Це як із першим томом «Войны и мира» Л. Н. Толстого (вулична кликуха - «зеркало русской революции»). Там до тисяча дев’ятсот сімнадцятого року в перших розділах граф шмаляв цілі сторінки діалогів французькою мовою. І що дивно - читачі всю цю двомовність розуміли. Ну, а коли радянська влада оцих от аристократів розміняла в чека і провела кампанію поголовної ліквідації неписьменності, то довелося оту от не нашу мову перекладати на державну. А відтак - зросли видатки на друкування класичних творів улюбленого письменника В.І.Леніна.