Валерій і Наталя Лапікури - Наступна станція - смерть

Що ж до походження дуже дорогих украдених речей, то відповіді теж не відзначалися різноманітністю:

- Заощадила…

Якщо співставити вік і зарплату потерпілої та вартість вкраденого хутра, то ощадити вона почала ще до власного зачаття.

- Родичі з села купили. В кооперації, за лікарські трави. Рік косили, сушили, здали, ще трохи доклали - от і вийшла шкірянка на хутрі.

- Швагер-полярник подарував. У них там це як спецодяг.

Версії: подарував знайомий академік, секретний фізик, капітан дальнього плавання, родич з Канади, але він в їхній компартії.

- Купила за півціни у подруги. На неї, корову, не налізло, а на мене якраз.

На прохання показати мені корову, яка продає дефіцит за півціни аби випадково на ній не одружитися, я чомусь одержав відмову.

І, звісно, ніхто з цієї гоп-компанії нічого незвичного і нікого зайвого не бачив, не помічав, не фіксував. І лише після того, як я вдесяте пропонував ще раз подумати, лунало сакраментальне «здається».

- Здається, хлопці-зв’язківці лінію перевіряли. Бо начебто були скарги, що коли нам дзвонять, то в їхніх телефонах тріщить.

- Здається, ходив якийсь чоловік у формі з погонами. Може, міліціонер, а може пожежний. Бо разом із комендантом вікна-двері перевіряв.

- Так, заходив, заходив. Молодий такий майор з цивільної оборони. Посвідчення? Перепрошую, не питав. Але по-перше, він у формі, а по-друге, цікавився, де у нас плани евакуації і чи не захаращені запасні виходи. Кому це треба знати, крім цивільної оборони?

- Пожежний? Ах, так він пожежний? Я так і зрозуміла, бо він попросив з-під вікна вчительської відсунути сміттєві баки аби на випадок пожежі міг вільно під’їхати їхній транспорт.

- Було двоє… так, двоє електриків. З драбинкою. У щитку колупалися. Ще гукнули: не хвилюйтеся, п’ять хвилин буде темно, хто хоче, нехай цілується, а хто не хоче - кричить «Ура!» А через п’ять хвилин, коли ми накричались і націлувались, увімкнулося світло і зникли наші дублянки! Канадські! Фірма! Жах!

- Аякже! Посвідчення він показав. Ми навіть не питали, він сам. Червоне таке, з гербом СРСР. Прізвище? Розумієте, він палітурочки так тримав, що не видно було. Але фото його, велике, чітке таке.

- Щоб ви знали, ми в учительську навіть батьків не пускаємо. Всі розмови або в вестибюлі, або на зборах у класах. Але ці двоє ввічливі такі, сказали, що вони з ка-де-бе, пред’явили посвідчення і попросили дозволу перевірити телефон в учительській. Так, верхній одяг ми залишаємо саме в учительській, а не в гардеробі. Для чого ка-де-бе перевіряти телефон? А вони сказали - є підозра, що хтось його підслуховує. Ми так злякалися! Ви ж знаєте, чия дружина у нас викладає. Господи, яке щастя, що у неї того дня не було уроків!

- Той інженер сказав, що у нас на запасному виході пошкоджена лінія і що його треба закрити аби не було короткого замикання і пожежі. Ми закрили, а він забрав ключа і пообіцяв, що завтра його люди все полагодять. А назавтра нам обчистили службовий гардероб.

- Чи ті, з ка-де-бе, знайшли щось у телефоні? Так, бо попросили нас усіх вийти з учительської, самі вийшли і сказали потерпіти півгодинки, вони повернуться зі своїми техніками і все ліквідують. Звісно, вони не повернулися, вчительську відчинили запасним ключем, а що ми там побачили - я вам, товаришу капітан, уже казала.

- Той, з цивільної оборони попросив опустити затемнення і вимкнути світло, щоб подивитися, чи немає щілин. Щілин не було. А от він здимів одночасно зі шкіряним пальтом нашого шефа.

- Як той майор виглядав? Ну, молодий, у формі - от і все.

- Електрики? Звичайні! В синіх халатах, не старі, ну хіба що горілкою від них не тхнуло. А більше нічого не пам’ятаю.

Далі можна було не розпитувати. Ніхто не запам’ятав таємничих візитерів, ніхто не вчитувався у їхні посвідчення, навіть коли їх пред’являли, вистачало кольору обкладинки і герба Союзу. Чи варто казати, що ні пожежні, ні цивільна оборона не посилали у ці дні за відповідними адресами своїх людей для розчистки запасних виходів, а також під’їздів і виїздів. Що ж до перевірки «жучків» у телефонах однієї ну дуже елітної школи, то каюсь, «конторським» я нічого не повідомив. Думаю, вони дізналися про це раніше нас. І виключно з якихось своїх причин ще не насипали нам солі в каву.

Я звів усі свої спостереження і протоколи допитів у зручну для начальства форму, після чого разом зі Старим подався до Генерала. Доповідав цього разу Іван Борисович, а я сидів мовчки, не відриваючи погляду від бюстика Дзержинського на столі у Шефа.