Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

І кілька газет, – додав Чорний Ворон.

На вогні риба, що дозволила скинути з себе луску і засолити, голосно шкварчала, плювалась олією, та все ж просмажилась.

Їли мовчки.

Дівчата, – раптом обізвався Чорний Ворон по закінченню трапези, – ми ж тут, чорт забирай, до скону сидітимемо!

І що ж ти пропонуєш? – пильно глянула на нього Емона.

Я? Нічого. Хіба я виступав з якою-небудь пропозицією?

Так навіщо голос подав? Сидів би і мовчав. Ми це й без тебе знаємо.

Чорний Ворон хотів щось на це відповісти, щось обурливе й лайливе, але був не в силі створювати новий скандал – надто задоволеним був його шлунок. Мовчав разом з усіма.

Цікаво, а якою буде наша старість у цьому селі? – задумливо мовила Христина.

Мабуть, не такою привабливою, як молодість, – припустила Емона. – Запилена, смердюча, проте заслужена.

Чому „мабуть”? – запитав Чорний Ворон. – Такою вона і буде. Ставлю свою запальничку, що так воно і буде. От я, наприклад, відрощу бороду.

Христина прикрила рукою рота, щоб не розсміятись, уявляючи його з бородою. Яким він був би смішним, якби йому зараз приліпити її на лице!

Не стригся б... – Емона також це уявляла.

Саме так! Не стригся, не брився, не мився!

І заріс би мохами!

Він задумався.

А що? Можна й так. Романтика...

Самі очі палатимуть.

А в мене була б довга коса по пояс, – фантазувала Христина. – Можливо, навіть довша. Іще фартушок у жирових плямах, засмаглі, змарнілі руки і жахливий цилюліт.

От я б взагалі побрила голову. Налисо!

А під руками не голила? – поцікавився Чорний Ворон.

Та ну його! Не буду. Начхати на красу!

Правильно!

Та це б не заважало мені водити на сіновал молоденьких хлопчиків.

Розпусниця...

Щаститиме ж тобі. Я ж, напевно, особистого життя не матиму.

Чому?

Не буде коли. Від безділля занурюсь у домашні клопоти, звикну, а там і перехочеться.

А ти так зможеш? – повернулась Емона до Чорного Ворона.

Я? Ніколи! Так і буду бігати старечим маразматиком за кожною спідницею з красивими ніжками.

Хто б казав, майбутній любителю віагри.

Та що з того? Я ж не дожену! Ті ніжки так швидко бігатимуть... Вже уявляю, як вони тікатимуть від такого божевільного старичка, в якому прокинулось раптове сексуальне бажання.

Може, від твого запаморочливого запаху в них закрутиться в голові – це і буде твоїм останнім шансом, – припустила Христина.

Тоді я ще й якось проживу.

Слідкуй лише, аби серце у відповідальний момент не зупинилося, – докинула Емона.

І не перебільш з віагрою.

Понеслось...

От я можу у відчаї відрізати собі мізинця на правій нозі!

А я щовечора фарбуватимусь, як трансвестит, і плакатиму перед дзеркалом.

Я ж розгулюватиму по вулицях з вкраденою пляшкою в руках і проситиму милості, а якщо не даватимуть – посилатиму прокльони.

Мені буде цікавим особисте життя людей і я підглядатиму за ними у вікнах, а потім намагатимусь повторити це з першим зустрічним. Причому мені буде начхати з хлопцем чи з дівчиною.

Я навчусь лаятись, як баба на базарі, й на кожне слово відповідатиму матом.

Це я тебе цьому навчу!

І завжди перед сном я випиватиму дві... ні, три... та що там! П’ять склянок води і ставитиму під ліжко здоровенний горщик.

А я купатимусь у молоці.

А я здуру потім питиму це молоко!

Що?!

Нічого...

Тоді в мене буде склероз! От підстрижу вівцю, забуду і знову підстрижу.

А я... а я... чорт, не знаю, що таке придумати. Хоча ні, знаю!..

І їхні розмови продовжувалися. Так вони забули про агресію місцевих, про те, що їх зрадили і пограбували, що відбились від дороги і навряд чи знову її знайдуть, і навіть про вечерю. Ця забавка розважила їх, освіжила, заспокоїла і додала нових сил, свіжого продиху. Доки вони не зрозуміли, наскільки тяжким є їхнє теперішнє положення, невпевнений стук по дверям змусив звернути на нього увагу. Всі повернули голови – на порозі стояв хлопчина, на вигляд років не більше десяти, у заношеній, розтягнутій майці і вимазаних брудом дощових калюж шортах.

Чого тобі?

Замісник голови сільської ради хоче вас всіх бачити у своєму кабінеті, – швидко, як новорічний віршик, проказав хлопчина.

Вони недовірливо переглянулись.

Показуй дорогу.

Хлопчик миттю вийшов на подвір’я, не встигли вони й піднятись з лавки.

„А молодці! – думав Чорний Ворон, йдучи вулицею. – Самим боязко, так прислали цього шмаркача. Що ж буде далі?”

Раптом хлопчик спинився біля сільської ради.

Вам туди, – показав він рукою на ту будівлю. – Другий поверх, останні двері справа по коридору.