Богдан Маркусь - Сила трьох. Початок

Ранок розпочався як завжди. Дід звично попорався по господарству. Нагодував і курей, і квочку з курчатами, і Сірка з Мурчиком. Але дивне відчуття марудило душу. Неначе щось потрібно зробити, а він запам’ятував. Тому й швендяв по подвір’ю, прислухаючись до своїх відчуттів. «Може з Ромкою щось трапилось?» – спало на думку. Та цього разу неспокій не стосувався правнука. Щось невідоме витягло Тихона з обійстя, але пильні чорні очі не шукали знайомий бляшаний дах. Він сторожко позирав у геть протилежний бік. У напрямку лісу й головної дороги.

Весняний вітерець куйовдив сиву чуприну, грався кошлатою бородою. Намагався звільнити стривоженого діда від примарних думок. І пустуну це, майже, вдалося. Трохи постоявши на узбіччі старий повернув вже до двору, аж раптом запримітив сріблясте авто. Воно неспішно їхало по дорозі. «Не з наших.» – подумав Тихін і неспокій зайняв насиджене місце. Коли машина зупинилася поруч, навіть не здивувався, та серце тьохнуло, щойно запримітив водія.

– Петре! – вигукнув, не вірячи власним очам. – Невже ти?!

Водій нашвидку вийшов з автівки і поспішив до нього. Це був високий кремезний чоловік із засмаглим рішучим обличчям. Чорне волосся вже торкнула сивина, та в сірих очах стрибали запальні дитячі бісики. На його вустах вигравала розгублено-радісна посмішка.

– Тихін Степанович! – вигукнув приїжджий і міцно обійняв діда. Від несподіванки той аж крекнув.

– Тихше, Петре, тихше. Чи хочеш задушити мене? Боже, бачила б зараз Уляна… Де ж ти був стільки років? Де тебе вітер носив?

– Е, Степановичу, і не питайте… – чоловік попустив обійми. – Де тільки не швиргало, та як прийшлося – принесло до вас.

«Ось вона і тривога.» – подумав Тихін.

– Що ж ми на дорозі стоїмо? – заквапився він, – Заганяй машину у двір, та й ходімо до хати.

– Так я не сам… – знітився приїжджий.

– А з ким? З жінкою?! Так знайом давай! – старий поспіхом пригладив чуприну, – Я ж тільки з виду страшний, а так людей не їм.

– Ні, не з жінкою… – чоловік чомусь враз посмутнішав, – З сином…

– Грицю, виходь! – звернувся до набурмосеного темно-русявого хлопця, який вигулькнув із вікна авто. – Познайомся з дідом.

Невисокий худий хлопчина неохоче виліз із машини, підійшов до батька і мовчки став поруч.

– Здоров був, козаче. – Тихін, похапцем, витер правицю об штани і простяг вперед. Хлопчина мляво потис.

– Е, хлопче, якийсь ти недолугий. Чи тебе батько з матір’ю кашою не годують? – запитав, тискаючи вузьку долоньку і намагаючись зазирнути в бліде обличчя онука. Парубійко шморгнув носом і з силою висмикнув руку. З ненавистю зиркнув на діда. В примружених очах малого причаїлося стільки люті, що Тихона пересмикнуло.

– Ну буде, Грицю, буде. – Петро тяжко зітхнув. – Не ображайтеся на нього, Степановичу, я все поясню…

– Гаразд-гаразд! – відмахнувся той, – Заганяй машину, та й ходімо до хати.

Він поспішив відкрити ворота.

– Грицю, іди, допоможи діду.

Хлопець щось невдоволено буркнув, але поплентався за старим.

– Прошу до світлиці. – припросив Тихін, – Проходь, проходь, козаче! У нас все по простому, – звернувся до онука який нерішуче тупав у сінях (після весняного сонечка там було досить таки темно та вогко). Хлопчина голосно зітхнув і навмання пройшов слідом.

Те, що назвали світлицею, виявилося напрочуд сонячною та затишною кімнатою. На покуті стояли образи, а на підлозі простелені чудернацькі вузькі доріжки. Підвіконня – густо заселені вазонами. Деякі з них квітували і, можливо, тому в кімнаті пахло чимось приємним й рідним.

– Оце так! Тут нічого не змінилося! – вигукнув Петро, поспіхом поклав сумки на лавку, яка стояла попід стіною, і роззирнувся.

– Все, як у дитинстві! Та сама лава! Ті ж домоткані доріжки. І мій вазон! Дивно, за стільки років не пропав. Виріс, як у справжнісіньких джунглях. – Чоловік підійшов до величезної монстери, що стояла в кутку, і погладив по розкішному темно-зеленому лапатому листі.

– А чого б він пропав? – Тихін кахикнув у бороду. – Поливається, удобрюється і раптом пропав. Чи він дурний?

– Ні, він не дурний! Грицю, пам’ятаєш, я розповідав про вазон під яким любив сидіти й мріяти про мандрівки у тропічних лісах? Оце він! Завдяки йому я став моряком.

– Так ти таки поступив у «мореходку»?! – дід здивовано всміхнувся, та вмить змінився на обличчі. – А розказав як чкурнув туди, де Макар телят не пасе?! Так, може я й не розумів тебе… Але ж заради пам’яті Уляни… Вона ж матір тобі замінила! А то лишив якусь цидулку про море й відвагу і шукай вітру в полі!