Сидів понуро і дивно було бачити міцного й, на вигляд, рішучого чоловіка, таким безпомічним та безпорадним.
– Ет, Петре, Петре! Бити тебе треба було, як ще маленьким тупцяв. Дак нікому ж. У мене й на свого рука не підіймалася, не те що на тебе, сироту. Чому ж раніше не приїхав? По-людськи, із сім’єю. Хлопець би відпочив на свіжому повітрі, молочка попив, здоров’я набрався.
– Та, дядьку, шкодую. Дуже шкодую, що не приїхав раніше. І зараз боявся… Переживав чи приймете. А ще більш боявся, що не застану вже вас…
– Тіпун тобі на язик! Хіба ж ото такі, як ти, дадуть спокійно померти?! Ну та нічого. Ось Григорія виростимо, а там побачимо. Коли він не проти, то я й поготів! Хоч на простих харчах з нього людину зроблю.
– Спасибі вам, дядьку! Спасибі. Навіть не знаю, що робив би, коли б ви відмовили. – Петро обійняв долоні діда. Старий знітився й зауважив:
– Чекай дякувати, ще нема за що. Скажи, коли збираєшся їхати? Щоб встигнути все владнати. Це ж і документи якісь до школи треба і одяганку. Коли хлоп’я півроку тут житиме – що носитиме? І ще, саме головне, поговори з ним, Петре. Ти ж знаєш, я в цьому не мастак. Поясни, що не маю тих зручностей до яких він звик. Та є: Сірко, якого не варто дратувати, Мурчик, якого не можна за хвоста тягати, і кури, яких треба годувати. А якщо серйозно, то щойно виникнуть якісь питання, хай відразу йде до мене. Одна голова добре, а дві краще. Усі проблеми рішатимемо удвох. Поговориш?!
– Звісно поговорю. А до школи я зараз навідаюсь, бо в п’ятницю ввечері мені треба в порту бути. Сьогодні ж вже середа?
– Та вранці була середа, а зараз, після обід, хто його знає… Петре, Петре! Рушай до школи. Малий як встане, то знайдемо чим зайнятися.
– Дядьку, я дістану з машини Грицеві речі – нехай розпакує. Де ви його поселите? – Чоловік рвучко підхопився з ганку.
– В будці у Сірка! Чи ліпше на горищі з Мурчиком? Ти любив там на сіні спати. А син твій чим краще? Це нічого що сіна вже нема, за те павуків багацько! – старий всміхнувся в бороду. – Шуруй! Не бійсь, малого не зобиджу. Де зараз спить, там і житиме.
Грицько так солодко заснув, що прокинувся коли батько вже повернувся зі школи.
– Ну, козаче, ти й сонько! – зауважив дід, коли заспаний онук вийшов у світлицю. – Батько наказав нам стільки переробити, що куди тій Попелюшці! А ти спиш та спиш. Добре спалося на новому місці?
– Угу! – кивнув хлопець.
– Так, там ліжко хороше. І Петро на ньому спав, а ще раніше Олекса, син мій. І кімнатка, хоч маленька, та затишна. Ходімо на двір, там батько вже приїхав. Спитаємо чи взяли тебе до нашенської «академії».
– Взяли його, взяли. – сказав Петро, зачувши із сіней їхню розмову. – Не йдіть на двір, там дощ починається.
– Дощ це добре. Дощ навесні – на врожай. – промовив замислено дід, та враз схапнувся. – А чорти б тебе узяли! Там же в мене квочка з курчатами!
Прожогом вискочив на вулицю. За ним поспішили й батько з сином. Довго метушилися під весняним дощем, аж поки Грицько не примітив, що песик теж чомусь мокне. Турботлива матуся не знайшла кращої схованки для малечі, ніж собача будка. Сірко ж, як справжній джентльмен, поступився своєю житловою площею. Пропажу знайшли і віднесли до сараю, а потім, цілісінький вечір згадували ті пошуки.
На душі у хлопчини стало так добре, що вже й не сердився на батька який лишає його з чужою людиною. Старий виявився не таким й страшним. І дивно, за біганиною під дощем, десь подівся той сум, що нестерпно мучив. Наче небесна вода, змила несамовиту тугу та самотність.
Коли вклалися спати, Петро спробував поспілкуватися з сином. Добре пам’ятав, як неприємно закінчилася їхня бесіда в Києві, тому дуже здивувався, почувши спокійний голос Гриця: «Їдь, тату. Мені тут подобається.» Чоловік вирішив рушати вранці.
Нашвидкуруч поснідавши, Петро зазбирався у дорогу. Коли сидів вже за кермом, щось пригадав. Вийшов із машини, відвів сина в бік і тицьнув гроші.
– Це, на власні потреби. В діда не проси, я й так мало залишив. – ще раз обійняв і сів у авто. Старий із хлопчиною ще довго махали в слід сріблястій машині.
– Що, Григорію, залишилися ми удвох. Будем жити – не тужити! – Тихін погладив онука по голові.
Так, Грицеві було сумно, але він усім єством відчував: починається нове життя. І що дивно, це життя ввижалося не тільки новим, але й цікавим та сповненим пригод. Ввечері вирішив, що не чекатиме понеділка, а піде до школи вже завтра. Про це й сказав дідові.
– Що ж, завтра так завтра. Проведу тебе до головної вулиці, а далі – сам. З нашого кутка багато дітвори йде, так що не заблудиш. Після дощу в мене ноги ломить, так що вибачай, козаче.
Читать дальше