Богдан Маркусь - Сила трьох. Початок

Занадто довго давня образа гнітила душу старого, тому і не стримався. Петро враз понурився. Знав – завинив перед дядьком. Тітка Уляна, дядькова жінка, справді, замінила йому матір яка рано померла. Та запальний парубок не зміг зжитися із суворим характером Тихона. Щойно тітки не стало – втік вчитися «на моряка».

– Е, Тихоне Степановичу, якби молодість знала…

– Еге ж. А старість могла… Та годі! – старий махнув рукою. – Нумо ладнати снідання, а то скоро й обідати час. І з чого б це я «Тихін Степанович»? Дядько я! Зрозумів?! А для тебе, Григорію, дід. Ходімо на кухню. Зараз яєшеньку підсмажу, картопельки відварю. Я ж гостей не чекав…

– Так ми привезли… – чоловік підхопив сумку і поспішив на кухню. – Грицю, мий руки і допомагай. Поїси й ляжеш відпочинеш. Ми ж рано виїхали. Ти, мабуть, втомився.

Опісля Тихін відвів онука в бічну від світлиці кімнату. Хлопчина ліг у прохолодну постіль і вперше, за багато часу, заснув міцним сном.

– Ну, Петре, ходімо на вулицю, – старий щільніше причинив кімнатні двері. – А то за сніданком ти щось не дуже гутарив.

Чоловіки вийшли на двір і повсідалися на ганку. З будки визирнув Сірко, дзявкнув на незнайомця й знову заховався.

– Ти гля! Швидко за свого признав. – здивувався дід, – Що то значить молоде-дурне. То розповідай, Петре, чому додому не навідувався? Чому приїхав тільки з сином, без дружини?

– Та, дядьку, не знаю з чого й почати. Стільки всього трапилося. Ото вступив до училища… На практиці у море ходили… В одному з портів познайомився з Надійкою, такою ж непосидою, як сам. Одружилися, жили добре. Я вивчився, вона вивчилася. Вона в мене етнографом була… – почав Петро і замовк, поринувши у спогади.

– Дак, чому ж була!? Вона й зараз Є! – вигукнув розпачливо, але враз обм’як, похилив голову і спустошено притулився до стіни.

– Біда у нас, дядьку… Рік тому переїхали ми до Києва. Мені немає різниці звідкіля у рейс іти, а Надійці добре: і архіви близько, і формування експедицій. Вона влітку їздила й Гриця за собою брала. Та цієї зими, пішла Надя зі своєю групою на Лису гору. Пішла і пропала… Потім розповідали, що всією громадою шукали. Не знайшли… І міліція з собакою приходили… Я тоді також там був. Марно! І дивно якось! Тут на снігові є сліди, а тут вже нема… Собака весь час скавучав… Щойно прийшли туди де Надя пропала, то наче закляк. А потім поводок вирвав і тільки бачили. Аж увечері догукалися. З тих пір й живемо самі… Тільки треба мені знову у море. Не можна розірвати контракт! Роботодавці, чорти б їх узяли, вважають, що зникнення дружини – не причина, щоб не йти в рейс! Радять, щоб на час відрядження, здав малого до інтернату. А я не можу! Не можу ! Занадто важко Гриць дався! Скільки зусиль доклали, щоб він залишився! Його ж нам підкинули! Ще зовсім маленьким. Надя запевняла, що тижнів зо два як мав, то й добре. Але ріднішої кровинки ми не мали й не матимемо. Це якось враз відчули! А яким хворобливим ріс. Без любові та батьківської турботи він зачахне. Одна лиш надія на вас. Не відмовте, візьміть малого. Ні з ким його лишити. Надійка, як і я, сирота.

«Ось вона й тривога.» – знову майнула думка, але в голос старий нічого не сказав. Ні-ні, і не думав відмовлятися від онука. Як не крути, а рідна душа. Але боявся відповідальності. А що, коли хлопець такий, як його батько? Що Петрові скаже, як не приведи Боже, онук щось утне? Коли з малим щось трапиться, то з нього ж спросять! Що з того, що він Петрові не рідний? В очах у хлопця та ж сталь що й у батька. Отже й характером у нього. Та він і сам собі не пробачить, якщо з онуком щось станеться.

«Господи Боже, дай мені силу та розум! Не лишати ж на поталу дитину!» – думав Тихін.

– Дядьку, ви не переживайте! Я сходжу останній раз! В мене контракт до осені. Гриць закінчить у вас сьомий клас, а там літні канікули. Я у серпні повернуся й мізкуватимемо як жити далі. – вмовляв Петро, занепокоєний довгою мовчанкою. – Дядьку?!

«Старий я вже, старий. Не так, навіть, старий, як давній. Але ж старе дерево довго рипить. Може, з Божою поміччю, й справлюся? Не міг Петро погано виховати сина. Років десять йому мабуть. Це ж не мале дитя, якому цицьки треба, – думав дід. – Вдвох, лиш, справимося.»

– Ти, Петре, не галасуй даремно. А що хлопець каже?! Чи захоче лишитися тут? Він вже досить дорослий. Скільки йому?

– Дванадцять. В серпні тринадцять виповниться. – відповів, поспіхом, чоловік.

– Тю-ю-ю! А я гадав десять… Ви що, дитину голодом морили? Чому такий немощний?

– І не питайте… – Петро витер непрохані сльози. – Як Надя пропала, то малий ні їсти не хоче, ні спати не може. Все сахається чогось.