Богдан Маркусь - Сила трьох. Початок

«Що ж, сам так сам. Я ж не першокласник, щоб старий, немічний дід вів за руку до школи.» – думав хлопець, складаючи шкільне приладдя в рюкзак.

Наступного ранку, так-сяк поснідавши, Гриць рушив у нове життя.

– Ти йди і запам’ятовуй дорогу назад. Якщо, не приведи Боже, заблудиш, то запитай у людей, де живе дід Тихін. Мене в селі всі знають, тож виведуть. Воно, звісно, краще б тебе із Романом познайомити (він трохи старший буде), та з Нінкою, матір’ю його, я не дуже… Ось прибіжить до нас, тоді й познайомитеся. А може в школі десь перетнетесь. – примовляв старий, доки крокували по ґрунтовці.

– Оце головна вулиця. Тобі, прямісінько по асфальту, в оту сторону, – показав праворуч. – А як вертатимеш, то в оцю вуличку, де ростуть берізки. Зрозумів?

Грицько кивнув.

– Ну то, з Богом! – сказав дід. Щойно онук рушив, похапцем перехрестив услід.

Гриць швидко дістався до школи, та не знав, що робити далі. Чи йти в кабінет до директора, чи в учительську? Боязко стало. «Постою, поки, надворі, а там побачу.» – подумав собі. Та через пару хвилин пошкодував про це. Учні йшли до школи і з цікавістю зиркали на новенького. Ні, вони його не займали і не ображали, та хлопчина, не звичний до перебільшеної уваги, почувався ніяково. «Я так більше не можу!» – подумав Грицько й рішучим кроком зайшов до приміщення. На щастя, відразу в холі, побачив двері з написом «ДИРЕКТОР». Поспіхом підійшов і постукав.

– Заходьте! – почув у відповідь. Рвучко відчинив двері і зайшов до кабінету. Втупився у підлогу й випалив скоромовкою:

– Добрий день! Мене звати Грицько Портянка, мені дванадцять років і я учень сьомого класу.

Голосно вдихнув і підняв погляд. Прямо перед собою побачив чоловіка похилого віку з добрими розумними очима. Той з цікавістю розглядав нового учня.

– Доброго дня, Грицю. Ти сам до школи прийшов?

– Так. – пролепетав хлопчина.

– Впізнаю Тихона Степановича. З колиски в ополонку! Що ж, радий познайомитися! А мене звати Дмитро Іванович. Ходімо, проведу тебе до класу, а із Степановичем, я при зустрічі поговорю. Це ж треба! Малу дитину, перший раз, у чужу школу, саму відправити?! Ну, Степанович!

Грицько не втерпів, що на діда так «наїжджають.»

– Я не мала дитина! А в діда ноги від дощу болять!

– Ноги у нього болять?! Ну-ну…

Продзвенів дзвоник і Гриць поспішив за директором. Доки йшли по коридору, той все примовляв:

– Ох, і Степанович…

Хлопця це страшенно дратувало. Був майже щасливий, коли Дмитро Іванович зайшов до класу і сказав:

– Доброго ранку, діти! Від сьогодні з вами вчитиметься новий учень. Звати його Грицько Портянка.

Вчитель прискіпливо глянув поверх окулярів. По класу пішов дурненький смішок. Та хлопчина вже звикся, що інколи, на його прізвище так реагують.

– Грицю, сідай на вільне місце і готуйся до уроку. У нас зараз мова і викладаю її я.

У класі стояло десять парт, по п’ять у два ряди. За всіма – по двоє учнів. Тільки на останніх, по одному. Правильніше по одному та одній. Коли в першому ряду розташувався кремезний чорнявий хлопець, то у другому, ближче до вікон, сиділа дівчина. «Не вистачало ще з дівкою сидіти!» – подумав Грицько. – «До того ж рудою.» Хоча дівчинка мала не руде, а каштанове волосся. То так падали промінці весняного сонечка.

Попрямував до хлопця. По класу знову пішов дурненький смішок. Чорнявий парубок почервонів і поспіхом прибрав розкидані по парті речі.

– Ось і добре. – зауважив директор і по сумісництву вчитель української мови. – А після уроку отримаєш підручники в бібліотеці. Гадаю, твій сусіда проведе тебе. Проведеш, Романе?

– Проведу. – Неохоче відповів хлопець і знову густо почервонів. Він добряче гаркавив.

На уроці писали диктант, Грицько також старався. Не боявся ізганьбитися, бо любить цей предмет і знає непогано. Щойно продзвеніло, до нього звернувся сусід:

– Ходімо, получиш книжки.

За всю дорогу до бібліотеки, чорнявий хлопець не промовив жодного слова. Почекав поки новенький отримає підручники, а потім відвів назад до класу. Наступним уроком була алгебра. Вивчали новий матеріал. Гриць не любив оці нудні цифри. Часто помилявся, та все ж вперто рахував. Інша річ його сусіда. Розв’язував рівняння, неначе насіння лузав. Списувати не давав, а допомагати й не намагався. І взагалі, по всякому ігнорував новенького. Продзвеніло на перерву. Щоб якось зав’язати розмову, Гриць подякував за допомогу в отриманні підручників. Сусіда голосно засопів, розвернувся до нього і втупився важким поглядом.