Олег Гуцуляк - Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен

За офіційною версією, текст, умовно названий «Свідоцтвом Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен», знайшов чернець із Нового Афону Савватій, який з дозволу архієпископа Константинопольського, Вселенського патріарха Афінагора Першого у 1978 році від Різдва Христового оглядав бібліотеки монастирів Константинопольської патріархії.

Поважні вчені аргументовано довели, що знайдений рукопис є підробкою, фальсифікацією, незаконним створінням у звірятнику літописної белетристики та історичних свідчень. Інші, не менш поважні вчені, навпаки, не бачать вагомих причин, які б не давали можливості повірити у правдивість викладених у тексті історичних подій. Ми ж думаємо, що мінливість усіх стверджених і спростованих істин навалюється на людей початку XX І с толіття такою всепереможною ордою відносності, що висновки поважних учених уже майже не цікавлять справжніх шукачів, закоханих у таїнство пізнання минулого. Адже історія є лише великою можливістю для різноманітних трактувань. А того, що було насправді, ми, на жаль чи на щастя, не дізнаємося вже ніколи…

…Мої жінки завжди ревнували мене до Бога (хай простить Він, Єдиний, цим дивним створінням). Бога шукав я все життя – в різні роки називаючи його різними іменами. Тепер, припадаючи до чистого джерела знань, розумію свою помилку і не вважаю за потрібне обмежити Бога тими моїми словами. Він завжди буде більшим за все, про що можу помислити. І вузькі кордони єства мого, що їх давні елліни називали «орос», Він долає Своїм буттям.

Але не завжди бував я таким розумним, і навіть тепер, при схилі мого життя, тут, у Константинополі, думав я знайти Його сховище. І на літургії, слухаючи спів Ірмосу Дев’ятого про Богородицю, [1] Частина Служби Божої. що вмістила у лоно своє невмістимого Христа, я, раб Божий Олексій Склавин, [2] Склавинами візантійці ІХ століття називали слов’ян, що жили північніше Дунаю. ще пестив грішну думку про Пошук Недаремний.

Але ось настав він – час моєї довгої сповіді про давні справи. Авва Леонтій дав мені пергамент і своє благословення, брати роблять за мене чорні радощі монастирського послуху, щоб я, недостойний, залишив для монастирського скрипторію [3] Скрипторій – місце у середньовічній бібліотеці, де переписувалися книги. нерадісну повість днів моїх. Моє Свідоцтво.

Пошук сам по собі – це ще не велика чеснота. Ось у Єгипті, де також проходив шлях мій, десять тисяч самітників немандруючих шукають спасіння на кам’яних стовпах, у вузьких печерах, серед постійної спраги, отруйних змій і невблаганних розбійників. Але мій шлях був таки шляхом земним в ім’я дороги Небесної. Й кожне нове ім’я Бога я відкривав, а потім зрікався його ж у нових землях, при початках іншої мудрості. Чи не сказав колись святий мученик Варнава Перський: «Блаженні мандруючі, бо їм відкриється правда Божа, принесена з далеких доріг».

Я Склавин, людина з полянського племені. [4] Поляни – велике слов’янське плем’я, що населяло береги Дніпра в районі теперішньої Київщини. Там, на північних теренах, де живе мій рід, там, де тече Бористен Великий, що його на призабутій мною мові родичів зовуть Дніпром, де народжуються снігові бурі, що лякають Константинополь у місяці януарії, – там прийшло до мене перше з Імен Єдиного. І почав я пошук. Три індикти [5] Індикти – середньовічна міра часу, 15-річні цикли, за якими у Візантії оновлювали податкові реєстри. пройшли своїми днями через Всесвіт із того часу. Відійшли у простір і вічність мої друзі та кохані. Щезли із земних обширів ті багатолюдні держави та войовничі племена, що я їх бачив. І ось, у чотирнадцятий рік правління боголюбивого імператора Лева Філософа і кесаря Александра, у сьомий рік передстояння Блаженнішого патріарха Антонія, [6] Лев VI Філософ – імператор Візантії у 886–911 рр. Антоній ІІ Кавлеа – патріарх Константинопольський у 893–901 рр. починаю я свою працю. І нехай воскреснуть у знаках малих літер від альфи до омеги ті, що померли тілесно. Нехай воскресне зникле назавжди, зникле безповоротно і безнадійно за волею Творця. Нехай колись невідома мені добра людина, чернець або сінкелл, [7] Сінкелл – чиновник візантійської канцелярії (імператорської або патріаршої). який побачить ці знаки, у молитвах до Бога згадає згаданих. І мене, того, що згадує. І вибачить нам помилки наші, бо тільки суєта не помиляється ніколи, бо сама по собі є збочення і помилка.