Богдан Маркусь - Сила трьох. Початок

– Роман! Ряска? Так це ж мій онучок! Вірніше правнучок. А я гадав він старше за тебе. Ти глянь, як заморили хлопця! Ти їж борщик їж, а то схожий на того чия смерть в яйці. Може ще підсипать?

– Ні, дякую, не треба. – Гриць густо почервонів і нахилив голову. Вже почав «доганяти» гумор старого. Образливо, коли тебе мають за Чахлика Невмирущого.

– Роман – хлопець непоганий, ви з ним потоваришували?

– Ні. – коротко відповів онук і дід зрозумів: питати – даремно.

П'ятниця добігала кінця. І хоча попереду два вихідних, Грицько вирішив зробити домашнє завдання. Просидів за ним довгенько, а ввечері допоміг загнати квочку з курчатами і прийнявся завзято полювати на хрущів. Збивав їх кашкетом, саджав на долоню і спостерігав як той повзе. Від дотику лапок, було так приємно. Дивився на жука і згадував маму. Раніше вона часто брала його в експедиції. «На вилазки», так говорила мама та її співробітники. Саме вона й навчила ловити хрущів кашкетом. А потім спостерігати, як той залазить на верхівку середнього пальця, хвильку сидить, розправляє тоненькі крильцята й здіймається. І летить такий поважний та бундючний, ніби якийсь пан.

Ці спогади навіяли на Гриця сум. Тихін довго спостерігав за ним, та так і не второпав, чому це хлоп’я щойно гасало, як навіжене, аж тут принишкло. Дивиться на хруща, шепоче, а в самого сльози бринять на оченятах. «Справді, недобре з хлопцем. – занепокоївся старий, – І нічого ж не розповідає! Прям, партизан! Треба його чимсь відволікти.»

– Григорію, а ходи-но сюди! – покликав. – Ходімо, картоплі на вечерю насмажимо. – нічого більш путнього вигадати не зміг.

Грицько полюбляв картоплю смажену на салі, заправлену часником. Та зараз й улюблена страва зробила капость. Враз пригадалося, як в експедиціях також часто смажили картоплю. А після вечері, мама брала гітару, щось награвала і всі дружно підспівували. Ці спогади остаточно добили. Не доївши, схопився з-за столу і ледь стримуючи сльози, чкурнув до кімнати.

«Ось тобі й раз! Так він остаточно зачахне. Що ж робити? – думав дід. – І порадитись ні з ким. Хіба що?… Та, ні!.. А може й знає?!» Ось так примовляючи, почовгав у літню кухню. Йшов поволі, бо саме зараз, вперше в житті, відчув себе старим, нічого не знаючим та безпорадним.

У літній кухні був довгенько, але Гриць того вже не відав. Йому у вві сні знову ввижалися страхіття. Він крутився, стогнав і раз-за-разом вкривався рясним потом. За жахіттями не чув, як повернувся дід, прочинив двері і запустив до нього кота. Мурчик довгенько мостився: то в ноги ляже, то під бік, але хлопчина спав неспокійно і котові нічого не лишалося, як притулитися біля голови. Від його муркотіння, сон Гриця став спокійніший. Спав, розкинувши руки й ноги. І тільки мокра від поту та сліз подушка, виказувала недавні примарні страхи.

Всю ніч Мурчик проспав поряд. Тільки під ранок, обережно прочинив головою двері, щоб попроситися в діда на двір. А далі відбулося щось досить дивне. Старий не просто випустив кота, а взяв на руки і відніс до літньої кухні. Що там із ним робив, то невідомо, та через якийсь час дід вийшов. За ним поспішав й Мурчик. Ще ніхто і ніколи не бачив Тихона таким розгубленим. Йшов і не помічав, як за ним пробирається кіт, якого принести-принесли, а забрати-забули. Тому й доводиться ось так, перестрибуючи через молоденький моріжок, своїм ходом, добиратися за чесно заробленим сніданком. Та старому було зараз не до нього. Човгав по росяній траві й не помічав, що холоші геть змокли. Зайшов до хати й зачинив двері перед самісіньким носом кота. Від несподіваного нахабства, той аж сів. Не здогадуючись попроситись, ошаліло зиркав на раптову перепону. Не знати скільки б ще витріщався, якби дід не нагадався і не впустив до хати. Мурчик повагом пройшов на кухню і став навпроти холодильника.

– Так, ти нині заслужив. Тримай, свій делікатес. – старий дістав із холодильника ковбасу, відрізав добрячий шматок і дав котові. Той, не кваплячись, почав їсти.

– Мурчику, Мурчику, що ж тепер робити? – Тихін погладив кота. – Як правильно вчинити? Отакої! Думав що хоч щось зрозумію, а тепер ще більш не збагну.

Дід сів за стіл і підпер рукою кошлату голову. Думки, які в ній сновигали, були не вельми веселі. І чим більше він сидів, тим тьмянішим ставав його погляд. Рипнули двері. Заспаний Гриць увійшов до кухні.

– Добрий ранок, діду.

– Га?! Це ти, Григорію?! А чому так рано підхопився? Поспав би ще трохи. Сьогодні ж вихідний.

– Так, діду, вже дев’ята. Я, наче, й виспався.