Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

Христина зацікавилась. Не повертаючи повністю голови, вона спостерігала за його рукою, за кожним рухом кисті, довгих тонких пальців... Він намалював жіночу фігуру і над нею написав: „Це ти.” Вона посміхнулась. Взявши інший шматочок вугілля, дівчина відповіла йому якоюсь закарлючкою та написом „А це ти”, і домалювала смайлик. „Не схоже,” – написав він. „Твоє також.” – „Принаймні, більше схоже на оригінал”... Отакі розмови на стінах.

В мене стерлось вугілля... Можеш відламати шматочок від свого?

І Чорний Ворон переламав, проте не поспішав віддавати. Він завмер, наче в очікуванні чогось, наче чекав на голос зверху, який підкаже, що робити далі.

Ну? Даєш?

Він простягає долоню і, тільки-но її рука торкається його пальців, раптом закриває її. Потім встає на припічок, якось дивно дивиться на неї, з підступом чи хитрістю, як злодій перед здійсненням свого геніального плану.

Тобі потрібно, ти і візьми.

Та перед тим, як вона схопить його, він робить крок назад і успішно приземляється на ноги. Мов кіт... Вона йде за ним, але він відступає; вона прискорює крок, а він біжить від неї – вона гониться за ним по всій землянці. Він же топчеться по ліжку, проковзує під столом, схоплює дівчину за талію і закручує її, аби в неї запаморочилось в голові, забігає за лавку і ставить її впоперек дороги, щоб Христина оминула її, дражниться, насміхається – поводить себе, як дитина. Не вистачає лише щирого дитячого сміху.

Він трішки заспокоюється, коли їй вдається загнати його в куток і притулити до стіни, але й тут він не поступається, не здається, не віддає... Вони хекали, в них грайливий настрій, вони готові далі продовжувати дурачитись, бо їм це подобається, вони хочуть цього і їм непогано разом... Як це важливо у скрутний час знову почуватися шаленими і безтурботними. Хай буде, що повинно бути, хай течіє несе їх у своєму хвості, хай хоч метеорит впаде на їхні голови – це неважливо. Він ковтає нові відчуття, а вона обожнює бачити його таким – справжнім.

На тобі зараз є ліфчик? – невимушено запитав він.

Вона не очікувала такого питання, тому не змогла відразу дібрати слів, щоб відповісти.

Зніми.

Перед тобою?

Так. Хіба ти соромишся?

Не хочу знімати футболки.

А ти й не знімай – витягни через рукав.

Вона все ще не наважувалась. Він вирішив допомогти: підступив ближче, однією рукою задер ззаду футболку, оголив їй спину, наосліп намацав застібку і легким порухом руки розстебнув її. Потім стояв і дивився, як вона розтягує шлейки й звільняє від них свої плечі, просовуючи крізь них руки, через лівий рукав виймає ліфчик і кладе його на стіл, при цьому не зводить очей з хлопця – ну що? задоволений?

Навіщо це було?

Він нахиляється до її вуха.

Тепер я бачу твої стирчащі соски.

Він явно тріумфував, що змусив її щічки покритися рум’янцем, і вона сердилась на нього за це.

А ти візьми і поголися.

Навіщо?

Вигляд у тебе кепський.

Нічого, переживу.

Ні, ти поголишся.

І чому ж це?

Я ж зняла ліфчик.

Це ще нічого не означає.

Ще й як означає! Послуга за послугу.

Подумаєш... Хочеш, я віддам тобі шматочок вугілля?

Мені воно не потрібне... Мені потрібно, щоб ти поголився.

Гаразд, за однієї умови: ти зі мною переспиш.

Ти знаєш, що я цього не зроблю.

Тому так цього і хочу.

Ти серйозно?

Ні, абсолютно ні.

Дражнишся?

Цілком можливо... Зніми трусики.

Не наглій.

Боїшся?

А поголитися слабо?

Ти знову...

Поки свого не доб’юся, я від тебе не відчеплюсь.

Хм-м... Чисто, як у моїх сексуальних фантазіях.

Не змінюй теми.

Тебе розмови про секс ставлять у незручне становище?

Ні, просто зараз ти заговорюєш мені зуби.

Хіба не можна?

Не можна.

Дарма... Я б тобі багато чого порозказував.

Іншим разом.

Що нам заважає поговорити про це зараз?

Ти якраз збираєшся шукати бритву.

Скрипнули вхідні двері.

Що ви тут розходились? – Емона розбила їхній світ. – Бігаєте, шумите... Якби я не була з вами знайома, подумала б, що ви тут трахалися.

От бачиш, я не один такий.

Переведення стрілок.

Так що ж ви тут все таки робили? – говорила Емона, оглядаючи залишений після них безлад.

Да так, нічого... Я намірився поголитися.

Він відступив від стіни й положив на стіл два шматочки вугілля.

Сон його не брав. Закриваючи очі, Чорний Ворон бачив вогнище, а відкриваючи, йому ввижалось те саме на чорному тлі ночі. Ще й досі він переживав вранішній шок і ніяк не міг опам’ятатися. Вдень він хоч якось відволікався, розмовляючи з дівчатами, але з наступом темряви він дедалі більше боявся світанку, щоб тим селянам не здумалось зробити другу спробу. „Та вони можуть прийти за нами і вночі, заставши нас зненацька,” – припустив Чорний Ворон й миттю злякався своєї думки. Як би йому хотілось переключитися на щось інше, аби тільки не мучити себе цими підозрами.