Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

Максим

Христина згорнула папірець і віддала його назад Емоні. Емона його порвала.

...Шматочок неба віддзеркалювався в зіницях. Сонце звужувало їх усіма своїми зонами конвекції та променистої рівноваги, через які проходять кванти енергії. Вони просто вибухають на його поверхні, після чого залишається чорна пляма. Сонце з цими плямами та зонами відображається на сітківці ока, не забуваючи захопити з собою протуберанців, тонни викинутої плазми та ультрафіолетові з рентгенівськими промені. Та тінь від листків дерев, яка падає на райдужну оболонку, не дає зачаруватися цією дивною та вічною красою. Небесний простір пересік непримітний горобець – очі мимоволі спостерігали за його шляхом. Безвітряна погода. Тиша ставка і лиш подеколи хлюпання домашніх качок, які пролізли крізь щілину в огорожі, у прозорій воді, що аж ніяк не могла намочити їхнє пір’я. Вони лежали на прохолодній землі, лежали у формі конюшини, безглуздо дивились вгору і ні про що не думали.

І невже нікого не хвилює те, що ми тут валяємо дурня, поки, так би мовити, простий селянський народ затіває щось проти нас?

Думаю, вони вже затіяли, – підправила її Христина.

Начхати. Факт залишається фактом.

Мені б зараз вудочку... – задумливо промовив Чорний Ворон.

Вудочку? Агов! Ти хоч чуєш, про що ми тут розмовляємо?

А мені байдуже...

Може, ти ще й дозволиш себе вбити?

Чому відразу вбити? – обурилась Христина. – Що ми такого зробили, щоб нас вбивати?

Гаразд, просто замордувати.

Які ж ви, жінки, песимістичні створіння...

А ти чого кайфуєш? – Емона вже починала сердитись на його вольову безвідповідальність.

Я? Ні-і... Просто я не зациклююсь на таких дрібницях.

Дрібницях?! Ти називаєш це дрібницею?! Та нам нема де жити, нема куди піти, нас ненавидять і ми застрягли в цьому проклятому селі!

Заспокойся, істеричко. Розслабся. Народ спить, принаймні, півнароду точно, це саме найтихіше місце, навколо ні душі, качки хлюпаються, жаби квакають – ми маємо, як мінімум, півгодинки на відпочинок.

Дивись, якби це не стало нашими фатальними півгодинками.

Все буде нормально. Правда, Христю?

Мабуть.

Чорний Ворон клацнув пальцями – мовляв, я знав, що ти на моїй стороні. Потім подумав, що це вже колись було, що колись вони лежали біля води й в основному мовчали. Здається, він тоді ще курив... Ах так, це ж було зовсім недавно, буквально два дня назад. Він тоді ще сильно переживав через Сопляка... Щось його помалу починало нудити.

Пізніше до ставка прийшло на водопій стадо корів на чолі з двома пастухами-підлітками. Перш ніж піти на пастовень, вони втомлюють спрагу, бродять по воді, інколи падають в неї, качаються, потім встають і обтрушуються – бризки летять на всі боки. Пастухи ж ходять неподалік, розмахуючи лозинами, корегуючи цим естетичну форму стада. Та інколи вони піддаються спокусі: купаються чи грають в дурня на щиглі чи бажання.

Христина підвела голову.

Ходімо?

Півдня на трасі. Сонце заховалось за хмари, піднявся вітер – прохолодно. Інколи проїжджали машини. Вони не голосували: в них не було грошей. Їх не полишала думка: ,,А раптом?” Машини проходили мимо – ставало ще холодніше. Здається, вони чули грім.

Що ж нам тепер тут під дощем мокнуть? – питала Емона.

А що ти пропонуєш? – поцікавилась Христина.

Ну... Можемо хоча б під якесь дерево сховатись.

Не думаю.

Чому?

Більше шансів того, що туди вдарить блискавка.

Невже?

Фізика... Тобі не зрозуміти.

Хм!.. – Емона оглянулась. – От якби десь тут неподалік була заправка, то...

Угу. Якби-якби.

На горизонті блимнула небесна судина – блискавка. За нею пішов грім. За ним впали дощові краплі. Чорний Ворон, який весь час намагався стримувати себе, не витримав і забурмотів, прикриваючи рукою обличчя:

Сука... Життя споганив. Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу!.. Побачу – шкіру здеру.

,,І хто тут істеричка?” – подумала Емона.

Ну все, – здалась Христина. – Йдемо до Максимової землянки.

Хлопець запитально глянув на неї.

А якщо знайдуть?

Не сьогодні, точно не сьогодні.

Оселя начебто і не помітила зникнення свого господаря: всі речі були акуратно складені і не помітно, що декількох бракує, підлога виметена, односпальне ліжко застелене і навіть павутин не видно по закутках – наче спеціально для них.

Свій мокрий одяг вони повісили сушитись, а в скрині знайшли трохи сухого Максимового одягу, в який змогли переодягтися. В одній величезній кімнаті стояла піч. Вони покидали туди пару стільців, щоб розтопити її. Стало тепло. А ще у Чорного Ворона промокли усі цигарки. Він порозкладав їх на столі: хай і вони просушаться. Запалили лампу – світло стало. І дощ перестав стукати в вікно.