Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

Христина обережно припідняла чорну непроникну накидку й краєм ока зиркнула туди – рослинка жива, квітуча, без видимих ознак чогось бракуючого.

Вражає.

Атож. Яскравий приклад сили думки й навіювання. Такому за раз не научишся – роки тренувань...

А що ти ще можеш?

Ну-у... – він задумався. – Я можу показати тобі один дуже простий фокус. Не думаю, що це тебе чимось здивує, проте це також плід контролю над собою.

Максим відкрив шухляду, дістав звідти свічку, захопив сірники й розклав це на столі. Почекав, поки вона підійде роздивитися все більш детально. Запалив свічку.

Мої дії дуже прості й передбачувані, – він водив долонею по полум’ї свічки. – Шкіра не обпікається, коли рука розслаблена, рухи швидкі і точні. Ти могла проробляти за своє життя так сотню разів. Проте ти б ніколи не наважилася б зупинити, – він більше не розмахував рукою, а затримав її, зрізавши полум’я навпіл, – бо тоді б ти відчула біль, відчуття опіку пробудило б твої нервові закінчення і вони б за одну наносекунду передали мозку інформацію про подразнення – ти б відсмикнула руку. Всі ці штучки з самонавіюванням просто б не спрацювали. Я ж не усвідомлюю болю. Моя сконцентрованість блокує перебіг інформації й вона просто не доходить до адресата, губиться по дорозі. І якщо в першому випадку організм не встигає зреагувати, то тут він просто не може це зробити. Це обман фізіології, протиріччя всім законам біології і не тільки. Ти можеш подумати, що це гіпноз. Та я стою тут поруч й розмовляю як цілком адекватно мисляча людина, без кодованих фраз та монотонного бубніння. Мій погляд може спрямовуватись на стелю, двері, вікна, перескакувати на тебе й на твоє взуття. Загіпнотизований же зациклюється на одній точці. Значить, моя свідомість увімкнена й працює в звичайному режимі. Просто не пропускає зайву інформацію. Ось так.

Він показує долоню – на ній жодних слідів наслідку експерименту.

Це дуже просто, коли ти володієш собою й диктуєш подальші дії.

Про всяк випадок він взяв шматочок паперу й спалив його, щоб показати, що свічка звичайна й без всяких домішок.

І скільки часу потрібно, щоб такому навчитися?

Достатньо. Хоча існують люди, які можуть обійтися без медитацій. Вони народжуються з такою патологією – не звертати уваги не біль. Це психічне. Вони вразливі до іншого: зради, самотності, забуття, презирства, зверхності, розчарування, розбиття сердець – до болю морального, а не фізичного. У важкі хвилини вони можуть запросто загнати собі під шкіру скло, загасити об себе недопалок чи то пак порізати ноги. Зараз дуже модним стало підвішування тіла на рибальські гачки – це є також одним із проявів хвороби. Тінейджерський варіант, так би мовити.

Мазохісти?

Щось на кшталт цього. Їхня проблема в тому, що вони позбавлені тепла, що вони не можуть знайти нікого, хто б дав їм це тепло. Людські комплекси.

Він трохи відволікся, глянувши на свою зібрану торбину.

Я, мабуть, забагато усього понакладав. Потрібно половину прибрати.

Так значить, всі вони самогубці? – спитала вона, поки він ще не відійшов від столу.

Це тільки на перший погляд. По-справжньому вони абсолютно не схильні до суїциду: надто люблять життя.

Тоді навіщо?

Я ж тобі вже говорив, що це психічне, що їм чогось не вистачає і таким чином вони намагаються заповнити порожнечу. Просто спробуй їх зрозуміти.

Христина замислилась над цим.

Максим дмухнув і загасив свічку.

Емона сиділа на килимку й пила з пляшки вино.

Звідки ти це взяла? – спитав Чорний Ворон.

Під крісло закотилось.

Ану дай-но.

Хлопець взяв й трішки відпив.

Непогано, – сказав він, розсмакувавши його підсолоджений смак.

Знаєш, – вона взяла в нього вино, – коли отак сидіти й дивитися на ту ікону в кутку, то здається, що вона приймає суворі риси. Така гримаса!

Він скоса глянув на те місце, де висіла ікона – дійсно, щось в цьому було. Хоч і не дуже... Потім, глянувши на Емону, він відібрав в неї пляшку.

З тебе досить.

Пішов пити у двір.

,,Мене дратують люди. З кожним днем дедалі більше. Я намагаюся дратувати їх у відповідь, граючись словами, уникаючи відповіді і взагалі поводячи себе так, ніби всі вони – плебеї. Можливо, я здаюся дурним. Та я не дурний. Мене просто все дістало. Що конкретно? Я не можу навести приклади. Все дістало – і на цьому кінець. Хоча це я, мабуть, і сам не знаю, чого хочу. Я заплутався, в голові клубок різносортних думок. Часом мені здається, що світ навмисно дурить мене, кидає зі сторони в сторону, і все задля того, щоб я визнав його велич. Ха! Як йому поклонятись, якщо він принижується задля однієї нікчемної людинки? Мерзенний, дріб’язковий світ. Не розумію, чим я так виділився? Всі розуміють, а я – ні. Або ж боюся розуміти. На перший погляд нічого складного, але ж... щось тут все-таки є.”