Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

Бісова сентиментальність...

Ой, зараз би чогось з’їсти, а то не пам’ятаю, коли останній раз щось їв. Так ось через що в голову лізуть всякі дурниці... І чому цей Максим нічого нам не залишив? Мабуть, усю їжу з собою забрав! Зустрінься ти мені ще раз і я подивлюсь якого кольору в тебе нутрощі.”

Тут недалеко роздався лай, який підхопили й інші собаки, дружньо заполонивши своїм гавкотом кожен куток села. Чорний Ворон перечекав, доки вони стихнуть, але тоді йому вже не хотілось повертатись до своїх роздумів. „Я просто БОЖЕВІЛЬНИЙ...” Він перевернувся на бік і скотився на підлогу. Голосно впав. Вдарився носом. Тихо залаявся. Ліг на спину, прислухався – начебто, нікого не розбудив. Трішки полежав. Нив лівий бік, тяжко дихав ніс. Прохолодна підлога морозила спину. Думав повернутися на лавку. Потім махнув рукою – і так заснув.

З-за горизонту з’явилось сонне сонце і, доки масивні хмари не затиснули його в своїх обіймах, воно встигло освітити єдиним променем долину, в центрі якої розляглося село. Ніхто ще не ходив по вулицях, ніхто не клопотався біля худоби, лише молодий півень, вилізши через вилазку із курятника, на повну силу горланив у дворі. А на порозі мирно спало щеня, та після такого відважного крику вмить підскочило, розізлилось. Воно вертіло головою, дивилось по сторонам, аж поки не зрозуміло, звідки йшов цей звук. Потягнувши лапку, щеня зіскочило з порога, підійшло до хвіртки, за якою з розпушеним хвостом та самовпевнено піднятим дзьобом ходив цей гордій, протиснулось маленьким тільцем через шпарину і накинувся на півня. Півень же, зачувши, як на нього хтось біжить, перелетів через огорожу й опинився на городі. Щеня тільки поскавчало біля дерев’яного забору писклявим голосочком, подряпало його кігтями, просячись, щоб його випустили. Стомившись, воно знову вляглося на затоптаній доріжці на порозі. Та не встигли його очі опуститись, як двері відчинились, чиясь нога випхала в пилюку, позаду чулось цокотіння відер і тиха лайка.

Приблизно в такий час і прокинулась Христина. Зарано, як на її думку. Позіхнула, потягнулась – щоранковий ритуал. Під її ногами заскрипіла підлога. Глянула на антресолі – на краю звисав її ліфчик. ,,Це ж, напевно, всю ніч на нього дивився, як на свій трофей.” Самого ж ,,переможця” не було. Вона встала на лавочку, зняла ліфчик і тихенько опустила на підлогу спочатку одну ніжку, потім іншу. Забрала з стільця сукню. Переодяглась.

Дівчина вийшла на подвір’я, на сонливе вологе подвір’я. Ще разочок потягнулась, тягнучись всім тілом до неба, а надто руками – так хочеться вчепитись ними в хмари і повиснути на кілька хвилин в невагомості! Сіла на лавку, підібгавши під себе ноги – тут вона чимось нагадувала русалку.

Вона думала про домовиків. Дивні ж вони все таки створіння: живуть у шафі, де ніколи не прибирається й тому забагато пилі (цікаво, чому вони не чхають?), допомагають приземленим людям тримати їхній дім в порядку, і, ображаючись, ховають ключі. Але суть не в тому. Просто вони єдині, хто народжується вже старими. Впродовж свого життя вони молодшають, а коли перетворюються в немовлят – вмирають. Для них їхня місія, як виправні роботи для ув’язненого – коректування грішної душі. Тобто, домовики – це люди, тільки в іншій подобі. Робота нелегка, проте лише так вони зможуть нарешті переродитись і знову стати людьми в новому житті. Стати правильними людьми. Зрештою, їм пощастило – інші відразу йдуть в пекло.

Потім почулись кроки, шарудіння трави. Звідкільсь повертався Чорний Ворон, насвистуючи якусь мелодію та роздивляючись навкруги. „А все таки село тут гарне!” – подумав він в ту мить. В руці відро, через плече перекинута вудочка – ходив на риболовлю. Все необхідне він знайшов за землянкою, воно було прикрите шифером. Христина пішла йому на зустріч.

Ти рано сьогодні встав, – казала вона, прикладаючи свою долоню до його холодної щоки. – Змерз, напевно?

Нічого страшного. Я якось відразу звик. А от ти могла б і поспати. Навіщо будити себе на світанку?

Я ще встигну виспатись, – вона глянула на відерце з рибою. – Тобі допомогти?

Він віддав їй вудочку.

У дворі всі посідали на лавочку, взяли в руки ножі, поставили відро й величезну миску – чистили рибу. Вона була малою. Її довжина приблизно дорівнювала відстані між великим середнім пальцями – карасики! Зате їх було багато. Поки вони чистили, у кожного як мінімум чотири рази пробурчало в животі.

Треба розвести багаття, – першою мовила Емона. – А ще знайти хмиз.