Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

Повний бак, – сказав він, увертаючись від її питань.

Заправник кивнув. Поки він заправляв, чув такий діалог:

Не переживай, все буде гаразд, – запевняв хлопець.

Це тупо.

Ти навіть не знаєш, що я задумав.

Щоб ти не задумав, це тупо.

Мені начхати на твою думку щодо цього. Робитиму, як знаю.

Дивися, як би це не перетворилось в помилку... фатальну.

Ти перебільшуєш.

Нічого страшного.

Нічого страшного з тобою не трапиться, якщо перестанеш мені допікати й трішечки розслабишся... До речі, давай щось візьмемо в дорогу, аби знову не залишитись без вечері.

Вони пішли до міні-маркету. Бензоколонщик послідував за ними, і поки вони ходили між стелажами, прибрав своє місце, щоб не видавати ознак (а тим паче причин) свого сьогоднішнього падіння. Взяли не багато: кефір, крекери, печиво з родзинками, три пачки сухофруктів й чотири пляшки пива.

Це все? – дурне питання, яке звикли задавати усі продавці.

Так.

Прийшов час розплачуватись. Христина мимоволі напружилась й відвернулась. Вона не могла дивитися на це. А він просто дістав з кишені маленьку ампулу з білим порошечком і простягну його заправнику-касиру. Той відкрив ковпачок, взяв кілька порошинок собі на мезинець й зслизав їх язиком. Потім задоволено кивнув – ставка була прийнята.

Що це було? – запитала Христина, коли вони вийшли.

А що таке?

Ти... ти дав йому наркотик.

А що, по-твоєму, я мав би зробити?

Ну... не давати йому наркотик.

Тоді у нас не було б бензину і ми нікуди не змогли б поїхати.

Що на це сказати? Він був правим.

Скільки ще в тебе? – різко запитала вона.

Тобі навіщо?

Скільки?!

Одна!

Не бреши!

Одна!

Винюхав усі?

Я не наркоман... – майже пошепки відповів Чорний Ворон.

Ти ним був і в тебе залишилась прив’язаність.

Це було давно.

Тобі легко зірватись, – Христина зробила глибокий вдих та швидкий видих. – І будь-яка дурниця може знову зіштовхнути тебе.

Чому ти так думаєш?

Бо ти... ти... ти, через свої слабкості, вбив свого найкращого друга!

Я тебе захищав! – мало не криком виказав він.

Христина була просто ошелешена. А в нього починало крутити в животі.

Так, значить... – тремтливим, перериваючим голосом мовила вона. – Я винна у його смерті... Це я... я вбила його...

Ні, не ти, – більш лагідніше говорив він. – Пістолет був у моїй руці, я спустив курок. Не твоя вина, що він тебе підставив. Така в нього доля: якби не я, його застрелив би хтось інший. Це навіть добре, що роль вбивці дісталась мені, а не якомусь негіднику, – голос Чорного Ворона остаточно стих. За час мовчанки ніхто не насмілився щось сказати. Нарешті він підняв очі і запитав: –Вивернути кишені?

Не треба.

Він не послухався. Проте дістав лише одну річ із внутрішньої кишені куртки і простягнув її Христині. Вона пізнала маленьку книжечку у темно-синій шкіряній обгортці – її записник. Несміливо прийнявши його з рук, вона швидко гортала сторінки, але всі вони були розмиті. Тільки в самому кінці та й в середині на кількох сторінках можна було розібрати окремі слова.

Якби знав, що буде дощ, я б його заховав і він би не намок. А так...

„Він його зберіг, – думала вона, – це його він не покинув в машині. Не зміг... Він тримав його у своїй кишені, близько до себе, до свого тіла, до серця... Він спав з ним, можливо, перечитував, сховавшись від очей, він грів ним душу, він ховав його від мене, щоб одного дня драматично вручити мені, як подарунок, він... він... такий милий, такий хороший... зашарівся, засоромився... вії невинно опустив, свої чарівні вії, якими прикрив свої прекрасні очі... Як я їх люблю, ці проникливі зелені очі, як я їх обожнюю...” А ще вона хотіла його поцілувати. Трішки невпевнено, майже по-дитячому наївно, але все ж торкнутися вустами до його шкіри виглядало заманливо.

Ходімо.

Правильно, нічого тут мріяти на пустому місці.

Ступивши три кроки, Чорний Ворон раптом зупинився, повернувся до неї обличчям, тримаючи в руці останню ампулу – ,,пароль для входу в завуалену реальність”.

Щоб ти не казала, так буде краще.

Впустив ампулу на землю. Розвернувся і ніби ненароком розтоптав її.

...Емона ввімкнула магнітолу (і як вона вціліла? незрозуміло). Поки вони топталися й ходили туди-сюди, вона слухала музику, вільно розкинувшись на задньому сидінні. Лише так вона по-справжньому розслабилися. Ці дні були для неї занадто важкими. Зайві нерви, зайві емоції...