Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

Зарано, – пояснив він.

Посиділи ще. Згодом вони чули стишену лайку та кілька пострілів в повітря. І лиш тоді, коли все остаточно стихло, змогли вийти.

Чорний Ворон провів її до огорожі, де була складена цегла – залишки від будівництва. Саме там він сховав каністру.

І вони повертались назад. За цей час ніч остаточно опустилась на землю – стало настільки темно, що довелось шукати дорогу по пам’яті. А на небі жодної зірочки, жодного проблиску місяця крізь нахмурені брови серйозних хмар. Чутно, як вітер гуляє по просторах, як грається з дрібним сміттям, мов дитина в пісочниці. Пахне дощем. Земля м’яка, розпушена, наче постелена спеціально для їхніх ніг. Тихо. Ні гавкіт собак, ні гуркіт мотору машин, що проїжджають мимо, ні будь-який інший шум не стривожить їх, не завадить їм. Вони не говорили, але обидва знали, що відчував інший, що хоче сказати і чому не хочеться звідси піти.

Чорний Ворон різко зупиняється.

Що таке?

Христю, а ми взагалі в ту сторону йдемо?

Та, мабуть... Хоча...

Вона оглянулась, стараючись розгледіти що-небудь знайоме в цій місцевості.

Може, дійсно пішли не в той бік...

Вертаємось.

Вони повернулись, минули ферму і розвернулись. Проте потім зрозуміли, що знову йдуть невірною дорогою. Вертались і знову розвертались... Поступово це починало набридати.

Все, – не витримав Чорний Ворон, сів на каністру і прикурив. – Нікуди я не піду! Завтра шукатиму, як розвидниться.

А зараз що? – спитала Христина, сідаючи поруч.

Ти, якщо хочеш, можеш блукати і далі, а я зараз покурю і буду спати.

Спати?

Вибач, але тут більш нічим зайнятись. Курити, спати, розмовляти... ну, хіба що погасати, як скажений, по цій галявині, але ж не факт, що я не вріжусь у яке-небудь дерево.

Він курив. Вона слухала, як він втягував в себе дим, який огортав його бронхи, вертався назад, проходив через ніс або рот, а потім його підхоплював вітер і доносив до неї. Мимоволі вона вдихала його разом з повітрям, уявляючи, як він тримає сигарету, затискаючи її між пальцями, підносить до рота, охоплює губами, трішки прижмурює очі, зовсім трішечки, відводить, з секунду просто сидить, а потім видихає. Часом може закинути назад голову і навіть опустити повіки – так буває, коли він довго не курить й отримує максимум задоволення від цього. Вона за ним це часто помічала, але вперше замислилась. Цей дим був в його легенях, а тепер в її. Запах неприємний, інколи нудить, і все ж вона ніколи не скаже йому, щоб курив в сторонці.

Тобі не набридло курити?

А тобі не подобається?

Не те щоб... просто я тебе до кінця життя пам’ятатиму з сигаретою в зубах.

Ну й добре: лице забудеш, а сигарету – ніколи.

Знущаєшся, а я серйозно.

То може мені відвернутись?

Та кури вже!

Він затягнувся і простягнув їй цигарку.

Що це?

Хочеш?..

Думаєш, я не візьму?

Здивуй мене.

Чорний Ворон покрутив нею перед її носом, дражнив-дражнив і тільки-но хотів забрати, як Христина вихопила її з його руки. Він підпер підборіддя кулаком, почавши пильно вдивлятися в темряву, чекаючи на палаючу цятку. Коли вона з’явилась, він дійсно був здивованим, але й задоволеним одночасно. А Христина закашлялась, мало не подавившись димом. Її розум раптом затьмарився, світ запаморочився, а на очах навернулися сльози.

З тобою все гаразд?

Так, – відповіла вона, віддаючи сигарету. – Нічого страшного.

Ще раз кашлянула.

От бачиш: не все воно так просто. Думаю, тобі цього вистачить, як для першого разу.

І останнього.

Та не переживай. Не в усіх виходить відразу. Це нічого.

Пообіцяй, що більше ніколи мені не даси сигарети.

Чому? Тобі ще сподобається... Трохи згодом.

Пообіцяй...

Хлопець зітхнув.

Обіцяю.

Він продовжував курити.

Знаєш, а в мене астма.

Тоді навіщо стільки куриш?

Не знаю. Напевно, це в мене такий принцип: сказано не робити, а я все одно роблю. На зло. Бо не люблю, коли мене до чогось примушують.

Навіть ціною здоров’я?

Подумаєш! Живем один раз, все треба спробувати... До того ж усі ми смертні. Особисто мені шкода буде помирати здоровим.

А так хоч проживеш довше.

Та чи варте воно цього?

Більш ніхто нічого не сказав. Між ними постала тиша і лише вітер завивав, намагаючись підняти в повітря кожну незахищену піщинку, віднести її подалі від дому, а вона потім ще довго блукатиме пустелями, степами, сінокосами та вершинами гір, шукаючи зворотну дорогу додому, але їй так і не вдасться повернутися. Напевно. А жадібний, сповнений гордості вітер ще більше розгулявся, бо йому було все мало було, він хотів показати себе, всю свою силу, щоб усі схилялись перед ним, відчули його гнів та владу. Казився-казився, побачив, що на нього тут ніхто не дивиться, та й пішов собі. Ніхто нічого навіть не помітив.