Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

Який ти самозакоханий...

Я не говорив нічого, щоб лестило мені.

Але ти хочеш, щоб я так думала.

Не треба – я й так зрозумів.

Що ти зрозумів?

Нічого. Спи.

Та все ще не могли заснути. Раптом він перевернувся на бік – тепер вони лежали лицем до лиця, грудьми до грудей. Він обійняв її міцно, по-справжньому, як і потрібно обнімати близьких.

Знаєш, – почав він, – іноді мені здається, що немає нічого, про що б я не міг з тобою поговорити. Без табу, без недоговірок, без ніякового мовчання – я завжди відвертий по відношенню до тебе, тому й говорю все як є. В мене не було ще нікого, з ким би почувався так комфортно і кому б довіряв. Не подумай, я не лукавлю – я не можу тобі брехати, особливо зараз.

Ти просто до мене звик.

Мабуть.

Жучок встає разом із сонцем. Жучок потирає лапки, робить ранкову пробіжку. Жучок пробігає між стеблами трави, збирає собі на сніданок всяку всячину. Жучок риється в багні, лайні чи то пак екскрементах. Жучок несе свій панцир через усе поле і потіє. Жучок п’є воду і голосно сьорбає. Жучок зустрічає іншого жучка – йде кривавий бій за самку. Жучок перемагає іншого жучка й із задоволенням спарюється. Жучок спотикається, падає на спину й смішно дригає лапками. Жучка копають ногами, а він не здихає. Жучок заповзає у найніжніше місце й кусає доти, доки його не скинуть. Жучок тікає від дихлофоса. Жучку не потрібно лізти не у свої справи.

І тут перед очима глядачів постає молода жінка з приємним личком та сяючою голлівудською посмішкою для викликання довіри навіть у найскептичніших людей. На ній сині брюки (не джинси), а ще синя блузка з логотипом „Зараза здох!” марки ОТЗЖ (об’єднане товариство по знищенню жуків). Жіночка починає говорити ласкавим зниженим тоном:

Скажіть, як часто вам доводилось зустрічатися з набридливими комахами у вашому домі? Скільки різних засобів ви перепробували, а все без належного результату? ОТЗЖ пропонує вам дійсно дієвий та ефективний засіб проти жуків ( показує блакитну коробочку ) – „Зараза здох!” Просто візьміть по щіпці цього порошочку і посипайте у кожному кутку. Порошок, так само як і сіль, має кристалічну будову й точно так же вбирає в себе приємні аромати з ваших кімнат, що приваблюють комах. Натомість він пустить такий запах, які викличуть у них відразу до вашої квартири чи будинку – жуки більше ніколи не потурбують вас уночі.

Потім підносить коробочку ближче до камери, щоб люди змогли запам’ятати її вигляд. А внизу бігає рядок (швидко, аби ніхто не встиг прочитати) приблизно такого змісту: ,,Порошок має наркотичні властивості й викликає залежність. Не нюхайте, не вживайте внутрішньо й не залишайтеся на ніч в кімнаті, де насипаний цей порошок: ви ризикуєте своїм здоров’ям.”

Ось така велика ціна за дрібнички.

Вони лежали в обіймах одне одного. Чорний Ворон спав, хоч цілком можливо, що він просто втратив свідомість. Христина, як би не старалась, так і не змогла заснути. Було куди приємніше тертися носом об його сорочку й повільно втягувати запах, ніж віддатися пориву сну.

Сонце ще не з’являлось, але було видно. І вона вже бачила його нейтральний вираз на лиці, бачила й відчувала його протяжний вдих і видих. Торкнулась до нього. Вона водила пальцями по грудях, гладила по животу, затрималась трішки на стегні, піднялась по боці, ледь-ледь дотикалася до шиї й підборіддя. Востаннє вона з ним наодинці, востаннє з ним поруч і досі без прав на нього. Сьогодні вона з ним попрощається...

Хіба що можна спробувати залишитись. ,,Чудово, і в якості кого ти тут залишишся? Га?” А може він сам попросить її залишитись? Схопить за руку, відведе в сторону і скаже: ,,Все, нікуди ти не підеш: я тебе не відпускаю. Ти залишаєшся зі мною і крапка! Хочеш чи не хочеш, а як я сказав, так воно і буде!..”

Ха-ха-ха...

Так вона нічого не доб’ється. Ліпше залишити все як є. Якщо їй дається шанс повернутись, то краще ним скористатися. Зрештою, вона цього так хотіла.

Нічого поганого тут немає.

І тут почав крапати дощ. Він прокинувся; в її думки склались по місцях. Вони вдвох підхопились – Чорний Ворон взяв каністру, Христина захопила його куртку – і побігли до найближчого дерева – високого, гіллястого горіха. Там вони знайшли спокій і затишок. Христина накрила їхні голови курткою, оберігаючи від краплинок, що стікали з широких листків.

Знаєш, Христю, а дощ все-таки прекрасний... Я раніше не помічав.

Особливо цей: легкий, сором’язливий дощик, без належного досвіду та навичок.