Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

Отак би й відразу, – Чорний Ворон заховав гроші.

Це все?

Розігнався.

Що ще?

Послухай мене уважно. – Хлопець знову порозливав вино. – Якщо ти ще раз трапишся на моєму шляху і, не дай Бог, ще раз засмутиш її, клянусь, я не стримаюсь. Мені байдуже, як ти далі житимеш, чим зароблятимеш і як помреш. Торкнешся її пальцем – залишися калікою. – Він пригубив вино, похлопав його по спині. – На все добре.

Піднявшись, Чорний Ворон відрахував кілька купюр і поклав їх на барну стійку.

Розплатишся за випивку.

Кімната була велика й дуже гарно прикрашена. На вікнах висіли масивні штори, на комоді, біля великого та зручного ліжка, стояли дорогі статуетки та старовинна ваза. Внизу розлігся м’який килим, по якому приємно ходити босяком. Напроти ліжка стояв телевізор з широким екраном та величезними колонками біля нього. За іншими дверима знаходилась ванна, в якій можна як прийняти освіжаючий душ, так і розлягтися в просторій ванні. Одним словом – люкс!

Христина зайшла умити своє лице під проточною водою. Двері залишила відчиненими.

Так ось куди пішли наші гроші! – висказала Емона.

Прошу не узагальнювати, – поправив її Чорний Ворон.

Ой-йо-йой... Краще дай мені покурити.

Тобі і так ніхто не заважає.

Ти знаєш про що я.

Він дістає пачку сигарет, задумливо чеше підборіддя, засовує пачку назад до кишені й розводить руками.

Вибач, але мені теж треба щось курить. Ладно-ладно, тільки не кривися так. Ось тобі гроші – можеш купити хоч з десяток.

Емона вийшла.

Слідом за нею відразу ж вийшла з ванної Христина.

Ти як?

Не діставай хоч ти.

Вона сіла на ліжко.

Я й не дістаю. Просто ти так цього хотіла – повернутися додому – от я й подумав, що це має бути для тебе удар.

А ти не думай.

Це гра?

Яка ще гра?

Зрозуміло.

Він сів поруч.

Не хочеш нічого сказати?

Ні, – відповіла вона. – А ти?

,,Якби ти тільки знала, щоб мені хочеться зараз виказати.”

Також.

То в чому справа?

Ні в чому.

От і все.

Христина відкинулась на ліжку, далеко простягнувши руки, що вони звисали з іншого краю. З цього положення вона може споглядати його спину.

Тобі ніколи не хотілось двох протилежних речей одночасно?

В смислі?

Не обертайся. Тобі, наприклад, ніколи не було і холодно, і спекотно? Не хотілося ніколи солодкого і солоного?

До чого це?

Не ухиляйся від відповіді.

Ні, ніколи. Я завжди знав, чого хочу, тому це почуття двоякості мене якось обминуло.

Ясно.

А в тебе?

Так. Нещодавно. Буквально кілька хвилин тому.

І як?

Ніяк. Я досі не знаю, що для мене важливіше.

Далі вони мовчали. Не те, щоб їм не було про що поговорити: інколи тиша може розповісти більше ніж купа пустих слів. Це дало їм обом можливість трішки пороздумувати. Чорний Ворон не слідкував за ходом своїх думок: то спланував, як він повертатиметься до Бюріеду і як вмовлятиме Христину залишитись з ним, то раптово згадував про гітару і про те, що йому потрібно трішки розслабити нерви – вона завжди заспокоювала його. Він перебував в такому напруженні, що якби йому дати до рук гітару, то він би відразу розтрощив її.

Тебе нервує, коли хтось дивиться на тебе збоку?

Так.

А зі спини?

Тим паче.

А прямо в очі?

Ненавиджу це.

Ніби тобі хтось зазирає в душу? – доповнила Христина.

Точно.

Як почуваєшся зараз?

Як маріонетка.

Ти хотів би, щоб я була твоїм ляльководом?

Так.

Він прикусив язика.

Чому?

Я тобі довіряю.

Вона підвелась і знову сіла рівно.

Ти правий: я дійсно засмучена, що мені не вдалось потрапити додому. Земля, кров, піт – все це кличе мене назад. Немов до моєї ноги прив’язали мотузку й тепер затягують мене туди. І я нічого не можу з цим зробити.

Йому здалося, що з її очей от-от обрушаться сльози. Він намагається якомога обережніше її обійняти. Я все розумію – хотів він сказати цим.

Вона глибоко вдихнула – від нього солодко пахло вином.

А ти лагідний, – мовили її губи.

Можливо...

О так, йому це лестило!

Хлопець знову глянув на руку – вона лежала там само. Він роздивлявся довгі пальчики, тоненькі, як ниточки, роздивлявся рожеві нігті, а шкіра... шкіра, мабуть, гладенька, м’яка, мов кашемір. А може, як оксамит? Що заважає йому переконатися в цьому?

Знаєш, – голос його трішечки тремтів, та в основному був спокійним. Він поклав її ручку в свою долоню. – Знаєш, я щойно подумав: а дійсно, навіщо повертатися, коли ти там нічого не маєш. Ну, в перспективі. А тут в тебе буде все: і постійне житло, і робота (я тобі знайду), мабуть, машина... Ти заходитимеш в будинок і бачитимеш свій стіл, свої штори, свій килим, пухнастий килим, свою лампу, своє вікно, за яким спатиме ніч, свою шафу, своє ліжко, своє крісло, чашку, ручку, книжку, записник, чорнильні плями на папері... Одним словом, кучу всякого мотлоху. Ти розпоряджатимешся ним, як тобі заманеться. Зможеш навіть продати все до біса і жити під відкритим небом... Хочеш, в тебе буде навіть собака...