Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

Тихо-тихо... Дихай рівно...

Вони проїхали стільки кілометрів, витратили стільки часу, пережили стільки пригод і все ради того, щоб почути:

Вибачте, але дзеркало я вже продав.

Всі троє невідривно спостерігали за Христиною та її реакцією на сказане продавцем.

Ну що ж, тут вже нічого не поробиш.

І вийшла геть із крамниці.

Збоку вона виглядала спокійною та умиротвореною. Хтозна, що відбувалося з нею всередині. Якби там була трагедія, по її лицю потекли б сльози, якби там була радість, вона б посміхнулась вітерцеві. А так нуль реакції. Вона нібито стояла на роздоріжжі.

Не переживай, – намагалась чимось зарадити Емона, – це всього-на-всього дзеркало. На цьому ще ніщо не кінчається.

Дякую за співчуття, але воно було зайвим: зі мною все в порядку.

Непомітно підійшов Чорний Ворон. У нього був такий вигляд, ніби це він у всьому винен. Спершу навіть не наважувався підняти очі – точно чогось соромився.

Христина звернулась до нього із проханням:

Повертаємось у Бюріед.

Він мовчки сів за кермо.

...Рух на вулиці був одностороннім і доводилось об’їжджати круговою, щоб виїхати на потрібну дорогу. Емона оглядала місто через віконце фургона, думала про те, що ця машинка зовсім не гармонує з його околицями. Старий пошарпаний фургончик з облізлою фарбою помітно відрізнявся серед цих відполірованих іномарок, охайних будиночків, яскраво пофарбованих стовпів, розумних пішоходів з розумними обличчями – він був неначе не з цього світу. Значить, вони також. Навіть з цим нахмуреним дядечком, який підняв на неї змучений буднями погляд, навіть з ним, відлюдником в одязі бомжа, він не складав пари. Навіть з цією неохайною машиною двадцятирічної давнини... Стоп, десь вона вже її бачила.

Пригальмуй.

Я не збираюся зупинятися за кожною твоєю примхою, – сердито відказав Чорний ворон.

Я серйозно, гальмуй швидше, поки не проїхали!

Він зупинив машину.

І що?

Подивись он туди.

Хлопець, а за ним і Христина, глянули туди, куди вказувала Емона – і відразу отетеріли.

Думаєте, то він? – запитала Христина.

Хіба є ще дурні, які будуть їздити на такій машині? – мовив він. – Ходімо, розберемося.

Вони вийшли із фургона й поро прямували до готелю, на стоянці якого й стояла ця машина. Дядечко весь той час, поки вони переходили дорогу, спостерігав за Емоною. Та вона його, схоже, зовсім не помічала. Чомусь він вирішив сісти під стіною й зачекати, дістаючи з пачки сигарету.

У холі готелю було людяно й гамірно: всі сходились на обід. Він міг би бути в тому ресторанчику на першому поверсі. Відвідувачі розсілись по своїх місцях, деякі з них вже почали трапезу. А його серед них немає. Може, вони помилились? А машину можна продати, вкрасти вкінці кінців. Та це вже навряд: кому потрібна та неустойка? Значить, потрібно ще почекати.

І ось з’явився Максим: пригладжений, зачесаний, у новому костюмі – картинка! Ніхто б ніколи не повірив, що він є власником тієї розвалюхи. Лавірував між столиками, з деякими вітався кивком голови (як зі змовниками), і врешті-решт всівся коло барної стійки.

Піду з ним поговорю, – сказав Чорний Ворон.

Тільки пику йому не натовчи, – кинула Емона.

Ти надто поганої про мене думки – тут же повно свідків!

Непомітно Чорний Ворон сів поруч та поклав руку йому на плече, давлячи великим та середнім пальцями на шию, аби той не встиг втекти, й промовив:

Не пригостиш свого давнього друга випивкою?

Так, звісно, – в голосі Максима чулося нервове тремтіння. – Ти що будеш?

Вино. Біле вино. Сухе, напівсолодке.

Максим зробив замовлення.

Не дивися так на мене! – сказав йому Чорний Ворон.

Як?

Начебто я тебе тут зараз пристрелю.

Подали вино.

До речі, це ти купив дзеркало?

Якби й так, то хіба я б тут був?

Хм, логічно. Залиш пляшку, – попросив Чорний Ворон бармена.

Хіба ти не розправишся зі мною?

Не сьогодні. Немає настрою.

То що ти зробиш?

Він спустошив бокал.

Подивись назад.

Максим обернувся – в іншому кутку зали він побачив Христину та Емону. Йому стало не по собі.

Бачиш її? – запитав Чорний Ворон наливаючи собі і йому.

Бачу.

Невже ти хочеш скривдити це миле створіння?

Не хочу.

Тим не менш ти це зробив... Тримай, випий зі мною! – Він осушив ще один бокал. – Знаєш, за що я люблю вино? Не знаєш? Від вина я не п’янію. Принаймні, відразу.

Що ти від мене хочеш?

Для початку, поверни те, що ти взяв.

Максим виклав стопку грошей і поклав зверху ключі.

Дещо я вже витратив. Це лише частина, інша – в номері під матрацом.