Микола Братан: Голодна кров

— Біля вас можна?

— Звідкіля такий бородатий?

— Здалека. З Ургалу, чула? З Баму тобто.

— Можна. Сідай.

— Я голодний. Три дні крихти в роті не було. Що будемо пити?

— Що замовиш.

Замовив з їстівного усе, що було в меню, для себе — горілка, для неї — коньяк, шоколад.

Запитав, поки офіціантка виконувала замовлення:

— Звідки вас узялося так багато за полярним колом?

Відповіла з гіркою посмішкою:

— Ти що, з неба звалився?

— З тайги прийшов.

— Ще на тому тижні ми на вулиці Горького в Москві промишляли. А протягом 24 годин — сюди, на виправлення. Спасибо, партии родной, что и на Севере со мной.

— Маєш рацію. Я член КПРС.

— А якщо без абревіатури?

— Само собою.

Пили, їли, і невідомо було, хто більше зголоднів — чи він в тундрі, чи вона в бараку, де оселилася нині з такими ж, як сама.

— Сволота я, не перечу, але й ти, хоч і член КПРС, не святий. Бачу: хочеш затягти мене в ліжко.

— Затягти не хочу. А злягтися — інша річ. Красива ти.

— Я знаю. Мені про це багато хто говорив.

— Як тебе звуть?

— Видатне ім’я — Леоніда.

— Чому так?

— Мама любила Брежнєва.

— Я Віктор.

— Оселився в готелі? Як це тобі вдалось?

— Та вже якось удалося. Підеш зі мною?

— Народ і партія єдині.

— Хочу тебе попередити: я в номері не один.

— Пропонуєш груповуху?

— Зі мною Тайга, собака. Хай це тебе не лякає. Вона добра. Не кусається.

— А я — кусаюсь. Це тебе не лякає?

І справді, коли він з мовчазливого дозволу адміністраторки (дав четвертак) привів її в номер і, погодувавши ще теплим шніцелем Тайгу (критично скинула оком на несподівану гостю), притьма наточив літепла у ванну й вони разом, на пару, поринули в сподівану купіль — перше, що відчув: її гострі укуси на своїх плечах, грудях, животі…

— Леонідо, вгамуйся, боляче.

— Боїшся, залишаться сліди, дружина запідозрить?

— Я без дружини, втекла з вертольотчиком.

— Тоді кусай мене. Скрізь, де тільки схочеш. Я люблю це, мені не боляче.

А цілувати було що! Овали міцних (звідки потуга?), засмаглих (чи не на Кавказі?) плечей, тугенькі, аж бринять груденята, виставлені, як на показ, пупок, розкішні, як на її фігуру, клуби і…

— Можна, й там, але не дуже. Я вірю, що ти не маєш дружини. Скучив?

— Не питай.

Тайга, до слуху котрої доходила ця розмова, озвалася ревним скиглінням.

— Ревнує?

— Не говори дурниці!

Посадив її на розбуялий прутень (десь вичитав таке слово), а вона взяла стерно влади в свої руки у переносному й прямому значенні. Диктувала свої правила і способи правління. Він не перечив.

Цілий тиждень раював з віртуальною дочкою бровастого генсека. Що її мама в ньому вподобала? А може, справді лучалося в молодості. Не завжди ж він був такою руїною.

Настав, одначе, день розлуки, і він, хоч і не сприймав її московської професії (а родом таки з України, з Дніпропетровська), знічев’я запропонував — у розлетистому ліжку:

— Поїдемо зі мною. На будову комунізму.

— На фіга мені твій комунізм, — відказала, зареготавши. — Комунізм у Марфуші. Потрапила з Тверської прямо в Зоряне містечко. Космонавт свою законну покинув, на ній одружився. Живе, як у Бога за пазухою.

До Ургалу вони з Тайгою добралися транзитом — на літаках місцевого сполучення — через Усть–Кут, Тинду, Березове… Згадував раз по раз несамовиту ніч прощання. Не образила, але й не зрадувала ота її антиполітична заява. Це ж треба: на фіга — комунізм. А як же: «Сонце з неба світить мудро». А як же — «Мама любила… видатного діяча міжнародного комуністичного руху»?.. Сліди укусів давалися взнаки, згадував — дрімав у польоті — крізь сон посміхався. Може, справді — на фіга?

В Ургалі на нього чекала телеграма з дому: «Приїзди, мама тяжко хвора». Підпис: голова колгоспу.

Батько помер замолоду, мама жила самотньо, незважаючи на пенсійний вік, працювала прибиральницею в колгоспній конторі, мала медаль «За трудову відзнаку» і тим була вдоволена, досить того, що голова колгоспу тричі нагороджений орденом Леніна і мало не дотяг до Героя — горілка завадила.

Термін відпустки закінчився, начальство не горіло бажанням відпускати його після тайгової одіссеї та ще й на малу батьківщину.

— Може, мати видужає, в наш час медицина творить чудеса. А в тебе ж — зобов’язання на честь майбутнього з’їзду.

«На фіга мені цей з’їзд?» — не сказав, кресонув полуменистим поглядом.

— Ну, добре, їдь, але ж не затримуйся, повертайся.

Затримався. Не повернувся. В райкомі партії, де його рекомендували комсоргом на канал, мало не довелось покласти на стіл партквиток, — за дезертирство з будови комунізму. Це тяжке звинувачення докинув колишній партизан, голова народного контролю Ніколайченко, за ним іще й не такі демагогічні заяви водилися.