Микола Братан: Голодна кров

Приймали в партію літнього лікаря, що у війну в Освєнцимі конав і дивом залишився в живих.

— А чому вас там не кинули в газову камеру? — запитав безтривожно Ніколайченко.

Лікар не стримав сліз, хотів покинути райкомівський розлогий кабінет, врятував ситуацію Перший:

— Пропоную проголосувати.

Десять — за, один — утримався.

Медицина дива не створила. Маму він застав упокоєною навік. На будову комунізму не поїхав. «А на фіга»…

Крім того, що був тепер псевдо–фермером, мав іще неабияку громадську посаду — завідував музеєм села, цими клопотами жив більше, ніж господарськими, як то мама любила повторювати: «Чим би дитя не тішилося».

Було однак не до потіхи. В музеї з–поміж експонатів радянський період висвітлювався аж надто по–бодряцькому, про жоден голодомор, а їх було три, якщо не більше, — ні слова. Неврожай, та й годі, та ще наслідки війни, чи воєн. Тим часом у селі жили, доживали віку люди, які те голодування на власній шкурі спізнали. І таке спогадують, що кров холоне. «Сонце з неба світить мудро». У двадцять першому, за Маячкою (Саманівка звідти починалася) таке сподіялося, що й згадувати жах… Поверталася одна сім’я з Каховського базару. Везла виторг не багатий, не бідний, а видно ж таки чималий, тож її перестріли…

…Передсвітом сон таки навідав його, і снилося — не вперше — зима, геологічне селище при океані, Леоніда: «Кусай! Я не боюся!».

Такого шановного, такого високого (донедавна) гостя Попруга не чекав. Одне діло, тоді, коли він кермував у якому, не якому господарстві, мав, чим гостей таких зустрічати (було задля чого), а ниньки хто він, що він, — лісник при куцій зарплатні, обов’язків тьма, прав ніяких, можна з торбою по світу піти, озлиднів би напевне, якби не його фартова судьбина, він і в лісі, вважай, на дні соціального буття знаходив певний вихід з обставин, що його опосіли.

По правді кажучи, гроші його не обходили. Ліс — це таки годівниця не лише для дичини, а й для того, кого призначено її охороняти. Сам він, Боже борони, ніколи не браконьєрствував, але м’ясо диких кабанів, косуль, фазанів у нього не переводилось. І те сказати: взамін за дичину привозили, приносили йому свіжину з домашньої живності. Світ не без добрих людей, дружба за все дорожча. Будучи свого часу закладений декотрими правозахисниками, він сьогодні нікого не закладав, за це його і понині шанували і поважали всі поспіль, хто його знав, а таких довколо не злічити.

Михайло Михайлович Кучеренко в недалекому минулому був першим хазяїном у регіоні (в області), обіймав зразу три посади — партійну, державну і громадську (представляв столичне земляцтво), якийсь із місцевих гострословів навіть віршик про нього склав:

Сьогодні, нівроку, і однієї вистачає. Клопочеться лише справами земляцтва, але ж колишній авторитет і тепер працює на нього, а Попрузі тим паче на Михайла Михайловича молитися слід, це ж при ньому він виборсався з тюремної трясовини, ба навіть у партії поновлений був, таке не забувається.

Зустрів, як і належить, наче батька рідного (давно померлого), хоча, по правді, без колишнього трепету, мало не по–панібратськи.

— Вітаю вас, радий бачити. Як здоров’я, що це вас занесло в наші хащі?

— Діло, Василю Матвійовичу, важливе діло. Високі гості до нас їдуть зі столиці. Серед них — депутати парламенту. Полюватимуть в наших палестинах. Ну, і…

— Буде зроблено, Михайле Михайловичу. На рівні коньяку і шашлику.

— Догадливий ти чоловік.

— Яке ж полювання без приливання.

Бісів син Попруга! Та йому б вірші писати, а не ліс отут стерегти. Римує не гірше свого тезка Машкіна, до того ж, державною мовою. Щоправда, Михайло Михайлович належав, як і давніше, до непогрішимої партії, котра з народом, як правило, мовою Леніна розмовляє, хоч нинішній генсек (та й колишній, царство йому небесне), де треба, не цурався материнської, солов’їної.

— Сувеніри потрібні? — заграв невстидними чорними, як агати, Попруга.

— Це вже хай нинішні кум–королі клопочуться.

Попруга поперхнувся свіжим лісовим повітрям. Як сказано: кум–королі! Чи це не з арсеналу незабутнього Івана Олексійовича, якого він глибоко шанував (за грати потрапив уже не при ньому), не відомо, що було б, якби той карав і милував. Чи помилував би?

У глибині душі вірив: цей, що ниньки з ним за панібрата, у питаннях покари й амністій таки радився з можновладним попередником, що перед тим опинився на генеральській верхотурі в столиці. Не так давно відійшов у засвіти, книгу написав перед кончиною, про нього, Попругу, там ані рядка. І добре, не міг же він, пишучи про нього, не згадати його падіння, що, власне, падінням не було; призвели його до конфлікту з кримінальним кодексом високі гості, отакі, либонь, як і ці, що їдуть на браконьєрство.