Микола Братан: Голодна кров

— Я згодна, — сказала просто і подивилася в його баламутні, — ні, цьому ловеласові можна довіритися: фірма віників не в’яже, з ним хоч куди, дарма що передпенсійного віку.

Та розтовчена вже кимось запашиста копиця поєднала їх не на одну ніч і не на один курортний заїзд. Дали клятву одне одному: хай роман їхній завершиться відомим «далі буде», життя коротке, окрадати себе в цій справі не варто.

В Залізному порту вона не затрималась. Вийшла заміж в черговий раз за відставного полковника, перебралася до обласного міста, але регулярно, при першій ліпшій нагоді, навідувала соснову раймісцину, де тепер моторив її незамінний, неймовірний і т.д. й т.п. Власне, він увесь період після «Золотої ниви» був у центрі її уваги, і хотів би сховатися — незмога, «та й чого тікати, як зійшлись путі». Іноді ловив себе на думці: мати б таку невтоленну дружину, але то було б жахливо, з поки що єдиною законною клопотів вистачає, а Дуся б у гріб звела, апетити в неї — ого–го.

— Кидай ти м’ясницьку роботу, ходи до мене, щось мені холоднувато, зігрій.

Лежала на спині, підставила сонцю усі принади соковитого тіла, він і справді кинувся б до неї залюбки, аби зайнятися тюленячим спортом (вона придумала), але ж гості нагрянуть, а шашлик тільки–но звільнений від шкури (каракуль!). Отож–бо, шматував тушку, закривавив не лише руки.

— Бачиш, я в такому вигляді.

— Змий кров і наслідуй мій приклад, ходи сюди — абсолютно без…

— Зачекай трошки.

— Не хочу ніякого трошки. Зараз, цю ж мить. Наразі!.

Чим би закінчився цей поєдинок жадань, скоріше всього генеральною битвою, та знеподалік захурчало авто, він лише встиг кинути Дусі зазвичай наготовленого халата, як із розпашілої «Волги» вийшов збуджений Михайло Михайлович, навіть не завваживши русалки посеред озерця.

— Уже? — розгубився Попруга. — А в мене тут запарка.

— Що — «уже»?

— Полювання закінчилося? Так швидко?

— Нещастя. Трагічний випадок. Смертельно поранили Ковальова.

— Як?

— Стріляли у вовка, а поцілили в нардепа. Що там у тебе є від стресу? Давай…

Попругу нараз шмальнула думка — чи не причетний до трагедії той, що приніс ягня, перепуджений.

— Ви того вовка бачили? — запитав у надії, що то був інший хижак.

— Я бачив нардепа. Рана в живіт і в плече… Повезли в лікарню. Але навряд…

— Усе може бути. Я, тобто, маю на увазі, що лікарі здатні творити чудеса.

Говорив, аби говорити, по правді кажучи, він більше переймався долею свого кавказького друга. Невже це через нього постраждав відомий депутат, знаний політичний діяч. Глянути б в сірі нелукаві очі Абрека, стало б усе зрозумілим. Але друга не було.

Віталій Халупський такої лютої зими не пам’ятав за все своє фермерування. Неймовірний мороз, у народі пойменований скипнем (кров у жилах скипає), наробив стільки лиха, що він кілька тижнів не міг прийти до тями — постраждали виноградники, молодий яблуневий сад (очікував першого врожаю), про персики й говорити годі. І чи не вперше за декілька років самостійного хазяйнування він запив, як–то кажуть, з горя та з досади. Дружина Віра сприйняла цю його слабину, як і належить жінці–українці, мало того, що піддала нищівній словесній атаці, але й вчинила те, що жінки в комедії Аристофана (якого ніколи не читала): не підпускала до себе в ліжку, гадала, це його протверезить. Допомогло, де там! Він почав лицятися з п’яних віч до юних ресторанних завсідниць, серед яких надибав одного вечора поденницю зі своєї ферми на ім’я Кароліна.

— Ти що тут робиш? — вирячив затуманені очиці, коли вона підсіла до нього, розпатлана і весела.

— Гріюся після зими, — відказала, граючи синіми з поволокою; давніше він ніколи очей її не помічав, але щораз милувався її вигинистим станом з розкішними клубами, кажуть в народі, то гарна прикмета — така добре буде родити, як вийде заміж. Остання умова не обов’язкова, онде скільки заводять дітей без одруження.

— Вам додому час, Віра Пилипівна шию намилить, — відставила склянку з вином і видивлялась–усміхалась до нього, як ніколи давніше на виноградній плантації.

— Спасибі за пораду. Але додому поїдемо разом, — відпарирував, протверезівши.

— У мене дому катма. Я живу на квартирі в бабусі.

— Поїдемо на мою квартиру.

— А що скаже дружина?

— Її там немає. Там нікого нема.

— Цікаво.

— То їдемо?

— Їдемо, — погодилася весело, і за хвилину, всівшись поряд на задньому сидінні, вона вже їхала на таксі в ексклюзивну його кімнату на околиці міста, яку він тайкома від дружини винаймав для дружніх зустрічей, поки що, нівроку, жінками в ній не пахло.