Микола Братан: Голодна кров

— Подобається? — перше, що запитав, відчинивши броньовані двері, які вели в розлогий коридор, звідки відкривався інтер’єр єдиної кімнати, що була і вітальнею, і спальнею, де він, одначе, ні разу ще не спав — цим займалися друзі і гості з близького й далекого зарубіжжя, з якими навіть дружині знайомитися було зась, у неї свої клопоти — весною уся ферма на її плечах, слава Богу, не тендітних, по–справжньому мужичих.

— Що будемо пити? — запитав, роздягаючись, і — о Боже, він ще здатен бути галантним — допомагаючи вивільнитися від небагатої одежі і їй.

— А далі що? — заграла невстидними захмеленими.

— Не знаю. Усе в твоїй волі. Чого забажаєш.

— Я можу багато чого зажадати. Роздягни мене до основ.

— Як ти сказала: до основ. Тобто?

— Візьми мене. Ти ж, бачу, хочеш.

— Ти здогадлива.

З п’яних віч не спромігся розстебнути ліфчик, вона сміялася, він не міг збагнути причину.

— Лоскітно?

— Ні… У тебе що — досвіду немає? Чи руки тремтять?

— Баламутка!

Врешті оголив округлі, завеликі й тугі, з брунатними пипками, які притьмом заходився цілувати.

— Зачекай. Це ж іще не до основ.

Решту зробила сама, та як! Він ніколи не гадав, що скілька грації може бути в її загрублих робочих руках. Знімала помаранчеві бікіні (привезла з Майдану), ніби це їй виграшки, а він, узрівши не діткнуте засмагою тіло довкола чарівного закучерявленого трикутника, зачудовано зронив чуте колись у пісні:

— Кучерява вишенька у мене.

— У тебе? Скинь геть це дореволюційне лахміття.

Сама роздягала і тут же цілувала груди, пупок і — до основ. Але ганьба, ганьбище! Його основи виявились не готовими до такої ласки, де й подівся хміль, він засклів од побаченого і відчутого. Пробелькотів:

— Вибач. Я вимкнувся. Перегорів.

— Це минеться, збунтую.

І справді за хвилину–другу до нього повернулася незнана досі потуга, він, мов звір, накинувся на жертву, що, власне, жертвою не була. Скоріше вона його заманила в сіті і відьомською вродою, і відчайдушною безсоромністю, неабияким досвідом.

— Кароліно, це яв а чи сон?

— Ой, які ми романтичні. Мовчи та диш. Не жалій мене, катуй, я люблю ці муки… Тільки не спіши, не гасни довчасу. Давай поміняємось місцями. Я хочу на тобі… Тільки не дивись мені в очі, перелякаєшся.

— Звідки це в тебе?

— Що?

— Оця буря, ураган.

— Від мами, звісно. Тата я не знала. Таж він був, не святий дух запліднив матусю.

— Не говори так. Ще матюкатися почнеш.

— Можу й це… Але з тобою не буду. Ти культурний.

— Де там…

— Обійми мене за клуби… Ось так… Так… Добре, кльово. Ти в мені весь. До денця дістав. Дружині твоїй поталанило.

— Не чіпай її.

— Не буду… Я скоро вибухну, згорю. Ану–бо разом. Щоб ніхто з нас не розчарувався, невдоволений.

Сталося так, як вона жадала, він мав таке заласся, як ніколи зроду і, прилігши відтак біля неї в солодкій зморі, розщедрився:

— Що ти хочеш у віддарунок за це?

— А нічого. Це вже дарунок, та ще який.

— Але ж я хочу тобі щось подарувати. Що?

Вона осміхнулася кутиками соковитих губ і на диво мрійно відказала:

— Подаруй мені сад.

— Який цієї зими вимерз, — констатував невесело, вона поцілила в раниме місце, адже не знав, що ж то буде з тими молодими деревцятами невесні, як наспіє пора квітувати.

— Оживе, — зронила вона упевнено і додала. — Садівник ожив.

Звідки їй відомо, що донині з ним діялось щось незбагненне. Дружина буцімто і приваблива жінка, але він дедалі більше холоднів, байдужів до неї, на що вона майже ніяк не реагувала. Фермерські клопоти ділили навзаєм, за день так змордовувались, що ніч була не про них. А нині таки справді ожив, у ньому знову вибухла призабута потуга і він навалився на неї, перевернувши спиною до себе.

— Здогадливий. Я саме так хотіла.

Опісля взаємного вибуху насолоди пролебеділа:

— Ти мені — сад, а я тобі — дитину.

— Ти з глузду з’їхала.

— Ні, народжу. Хлопчика або дівчинку. Я давно б це зробила, але не було від кого. Від тебе — залюбки.

— Жартуєш.

— Я серйозно. Дуже серйозно.

Через декілька тижнів ощасливила:

— Я залетіла.

— Треба виправити помилку.

— Ні в якому разі. Це моє право — дати життя новому громадянину незалежної і соборної, — так промовляв ти на мітингах?

— Ти слухала?

— Слухала. І в уяві роздягала тебе. К бісу політику, такий мужчина пропадає. Я тебе заочно любила. А тепер люблю очно. І — народжу, народжу!

Брала кермо правління в свої руки, він повністю скорився її волі і пристрасті, був уже цілковито певен: так, народить, шалена, безумна і пожадана.