Микола Братан - Голодна кров

— Я теж чув у дитинстві дещо про той перстень, — мовив Іван Антонович, — Віктор згадав нараз, як його по–батькові і, на продовження розмови, докинув:

— Що саме — чули?

— Таж нібито перед самою війною, поблизу Коробків, за Каховкою, орали плантаж під виноград і натрапили на скелет чоловіка і жінки, в обох були зуби металеві, в обох черепи проломлені, а в чоловіка палець на правій руці відрубаний, чого б то, спитати? Перстень той, кажуть, дуже був коштовний, такий лише в поміщиків та у царських генералів можна було зустріти.

Іван Антонович підвівся з єдиного стільця для відвідувачів — високий, похилий:

— Піду я… А ця штукенція — поклав на скриню презервативи, — хай залишається тут. Може, теж згодиться для виставки: бач, як із цим СНІДом боролися.

Усміхнувся беззубо, а Вікторові згадалося: давніше дядько Іван мав міцні широкі зуби, кістки в курятини трощив завиграшки.

Залишившись наодинці, Віктор заходився тасувати фотографії, що їх назносили сельчани, кожне маючи на очі не просто прислужитися музеєві, а залишити по собі, по своїй родині а чи й родові певний слід у ньому. Ось дивиться на тебе бравий солдат Юхим Гордієнко — з орденом Святого Георгія на грудях, за царя і отечество кров проливав, ногу скалічив десь під Радзивіловим у чотирнадцятому році. Він же, повідомляють документи, одним із перших записався до комуни, а куди ж було податися в голодний рік із хворою матір’ю, вагітною дружиною і з малими дітьми, що появлялися на світ божий щороку, георгіївський кавалер любив засівати життєдайне лоно своєї покладистої жони, що невідь–коли її рід прибився на таврійські роздоли з Росії. До самої смерті не вивчила вона жодного українського слова, а він — російського. Казали, він і в армії, де служив їздовим, не спромігся називати віжки вожжами, а пана полковника — вашим благородієм, легше йому давалося «ваш бродь», щось нагадувало рідне — оброть…

У двадцять четвертому, як помер Ленін, разом з іншими лікнепівцями подав він заяву до партії більшовиків. І таки прийняли б, якби не його щира до нестями заява. На питання, чому він вирішив стати комуністом, відказав коротко і ясно:

— Щоб менше робити, а краще жити.

— Як це — менше робити?! — збаранів секретар партосередку.

— Як–от наш бригадир. Лопати до рук не бере, а в їдальні — ого, як трудиться.

Так і помер безпартійним. У війну, при німцях, стеріг баштан, дав сусідським хлопчикам кавуна — мало не поплатився життям, про його щедрість довідався комендант і тієї ж таки днини, коли це лучилося, на баштані поставили шибеницю, а йому чітко сказано, якщо повториться об’їдання рейху, першим гойдатися на шворці будеш ду — ти!

— Гут, — спромігся на односкладову відповідь Юхим, і звідтам, кажуть, сам жодного кавуна не з’їв — подавіться ви, песиголовці неситі, — ду! ти!

Перед самою смертю сталася з ним ще одна придибенція, що яса про неї обійшла весь район. Готуючи нинішнє покоління до життя за комунізму, партія вирішила полегшити долю селянам, урізала земельні присадибні ділянки і рекомендувала не тримати вдома корів, перейти на спеціалізовані комплекси, поставити виробництво молока на промислову основу, увести штучне запліднення корів і т.п.

Юхим і давніше поняття про комунізм мав туманне, а тут йому і геть заімлилося:

— Та на хріна мені таке життя, щоб моя корова вік не спізнала бугая! Вигадали штучне запліднення, штучне молоко!.. А я не штучний, діти мої — не штучні, туди вашу мать!..

Бідний нарторг ніяк не міг погамувати георгіївського кавалера, ветерана колгоспного ладу, чоловіка матері–героїні, — він і тут пасіював, а його заслуги чому належно не поціновані?..

Корів у дворах таки поменшало, ферма колгоспна зросла, жінки майже півсела — гарували на ній, самовіддано трудячи жили. А ось і колективний портрет доярок епохи розвиненого соціалізму, і серед них вона — його перевесниця, його перша любленка. Принесла знімок її дочка Зіна, на диво схожа на матір, — теж доярувала, а нині прибиральниця в клубі, на півставки.

— Візьміть, хай буде в музеї, мама тут — як жива… Вона про вас часто згадувала, казала, що ви разом корів пасли.

— Спасибі… Пасли… Ну, як ти живеш, розкажи.

— Як трава при дорозі. Хто не йде — ускубне.

— Чому так?

— Хіба у мене про це треба питати… А ви — як? Чому самотуєте?

— Як ти сказала, повтори. Слова такого не чув. Колись отак і мама твоя подивувала мене: «сушина» — про спекотний день сказала. Тоді справді стояла жарота, давно це було, і мали ми на двох яких–небудь тридцять з гаком…