Микола Братан - Голодна кров

Зіна пішла, так і не довідавшись, чому ж то він самотує, а йому не йшла з пам’яті днедавня сушина, царина біля зруйнованого хутора Лісного, де горбатіла стемніла скирта торішньої соломи, в затінку якої вони, наче діти (а вже ж піддорослі) гралися в крем’яхи, він раз–по–раз програвав, не тому, що був невдатний до гри, інше збивало його з пантелику, згадати лише та посмакувати!.. Червонясті камінці–крем’яхи, які він підкидав непевною рукою, наче навмисне падали в пелену її сіренького сатинового платтячка, вона струшувала їх на землю, знадливо оголюючи при цьому незасмаглі вище колінець ноги, йому перехоплювало дух, і врешті він не втримавсь, погладив те, чого навіть сонячному промінню не можна було торкатися.

— Ти що, Вітю? Прибери руку, не можна!

Рука очманіла, забиралася від колін вище й вище:

— Онисю, чому не можна, ми ж не діти…

— Бачу, що дорослий… Штани побережи — луснуть.

— То в чому ж справа?

Осмикнула сукеньку, підвелась на повний зріст:

— Я ще ні разу ні з ким.

— Я теж іще ніколи…

— Мати мене вб’є, коли я недодівчу… Тож погамуйся або пошукай іншу. Чи не знаєш, де тебе приймуть без відмови.

— Не знаю, не хочу знати. До тебе вабить.

— Що? Те, що маю між ногами?

— Для чого так, Онисю? Ти ж уся…

— Так я тобі й повірила, все, ходімо корів завертати, в кукурудзу підуть…

В крем’яхи звідтоді вони більше не грали, корів пасли окремо, якщо й здибувалися, то лиш тоді, коли поверталися з пасовиська, край села біля толоки.

Збігло літо — сушина, і зненарок у підосінню пору, в тихе надвечір’я вона йому, як розходилися по своїх дворах, докинула:

— Завтра поженемо на Лісне.

Не міг уторопати, чому їй цього забаглося, але на другий день вони знову пасли свої «череди» на царині при ліску, і, як сонечко підвелося над степом ген–ген, як жайвори наспівалися зрання, вона зронила в напівголоса:

— Ходімо до скирти.

А там, прилігши на столочену солом’яну постіль, сама заголилася, прошепотіла, закривши очі:

— Іди сюди… Уже можна…

Такого дару він не сподівався, не очікував, мовчки нахилився над нею, поцілував у заплющені очі, відчув солоний смак сльози.

— Ти плачеш? Чого, що скоїлося?

— Не говори нічого, не питай. Хай станеться, чого ти хотів. Хотів!..

Боже, її не можна було пізнати! Обхопила його обіруч, цілувала, заціловувала і, знай, примовляла як старша:

— Не спіши, не гарячкуй, я твоя, як ти казав: уся… Який же ти сильний… Ми, справді, вже не діти… Не квапся, люби мене, я хотіла б з тобою отак завжди… Якби ти знав, як мені добре… А тобі?

Ні слова не проронив у відповідь, а під кінець того першого в житті такого заласся відчув, що і сам він не утримався від сліз.

Лежали мовчки напівоголені, не соромлячись примерхлої скирти, підобіднього сонця, жайворонка, що витав над ними, забувши свою пісню. Нарешті він запитав:

— А як же тепер — мама?

— Ніяк, — прилягла на ліву руку, видивляючись йому в очі. — Тобі розповім усе, як на духу. Маєш знати, чому я плакала.

Розповідь її вразила його своєю несподіваністю і, виходить, якоюсь дикою буденністю.

До матері, що так ревно клопоталася доньчиною цнотою, вечорами учащав завідувач ферми, чолов’яга під літами, з черевцем і далеко не певними моральними рисами будівника комунізму. Щоразу при цьому була пляшка, велась потаємна розмова у світлиці, якої вона зі своєї спаленьки не чула, але про зміст якої догадувалась, та й зім’яте ліжко говорило вранці про далеко не безгрішний характер опівнічних бесід.

Цього разу пляшка була не одна, і по завершенні вечері мамця звалилася геть замертво, а невситиме черевце підкралося до доньки, яка не спала, чекала, чого завгодно, тільки не цього:

— Будеш підмінною, — дихнув самогонним перегаром на біле личко, що і в темноті світилося. — Тільки не здумай кричати. Ти ж уже не маленька, мабуть, лигаєшся з пацанами.

— Ні з ким я не лигаюся. Чесна, облиште мене!

— Дитиночко, треба ж колись починати. Не бійся, я тобі не зроблю боляче. Попробуєш зі мною — гуляй з недоростками, вони ж так, як я, не зможуть.

Хотіла–таки закричати, але він закрив їй рота великою жорсткою долонею і зробив те, проти чого застерігала мати.

Вранці вона прийшла до неї, напівп’яної, у світлицю:

— Убий мене, чуєш? Убий!!

Де й подівся хміль — усе збагнула, схопилася на ноги.

— Покажи простирадло.

Метнулася повз неї в спальню, та простирадло було чисте, жодної кривавої плямки.

— Ти брешеш!

— Не брешу! Він мене зґвалтував: я піду заявлю в міліцію.