Микола Братан - Голодна кров

В Саманівку вони приїхали в повечір’я, хату, в якій незваним гостем побував крадій–вовк, знайшли на краю села без особливої замороки, але господаря не застали — він був у полі, на своїх пайових гектарах, у дворі їх зустріла сердитим гавкотом персиста псиця, сама на прив’язі, а побіля неї — Попруга ахнув, — рідні братики й сестрички викраденого вовком цуценяти. Їх було п’ятеро, одне в одне рославі, широколобі і, вподіб до матері, гавкучі.

Володар цієї не вельми гостинної зграї за кілька верстов од села косив бур’ян, високий, примерхлий, цупкий аж дзвінкучий гірчак, коса з трудом брала його відквітлі зарості, косар умивався гарячим потом і на телевізійників не звертав ані найменшої уваги. Але Пироженко знаходив підхід і не до таких відлюдників.

— Добридень вам, необоримий фермере. Привезли вам підмогу — приймаєте? Ваше поле?

— Чуже, — дав спокій косі, а врівні і собі Віктор.

— А чиє ж?

— Вовче. Це їхній плацдарм для нападу на сільську живність.

— О, добре сказано, — відзначив Пироженко і тут же виклав план унікальної зйомки: поїхати в село, зняти псицю і цуценят, а того, викраденого, вони уже сфотографували в лісі і вовка теж.

— Як? — подивувався Віктор. — Ви контактуєте з вовком?

— Уявіть собі, — мовив не без гордості Попруга. — Прибився з далеких країв, живе у лісових володіннях, нічим не шкодить, ось тільки ця крадіжка у вашій господі… Я, власне, прибув, щоб сплатити вам за причинений збиток.

— Ніякої сплати від вас мені не потрібно, а тільки, раз уже таке сталося, бережіть собача. З нього виросте надійний сторож вашого лісу.

— От якби ще він і від пожеж його стеріг, — скаламбурив Пироженко. А то —

Горели в Раденском леса,

Ах, как горели…

Хвост обожгла себе лиса,

Мы уцелели.

Ось така поезія.

Жарти жартами, а Попрузі раптом спало на думку:

— Щоб не було у вас більше таких крадіжок, продайте мені увесь цуценячий виводок.

— Задарма віддам, — щиро пообіцяв Віктор. — Що ви з ними робитимете? Корейцям продасте — на їхній суп?

— Ні в якому разі! Позаяк у їхній будові тіла щось нагадує вовка, відкрию фірму, яку так і назву «Вовчий клик».

— Вовче ікло, — поправив Пироженко, який терпіти не міг русизмів, ба навіть у класиків, хоча не без винятків. Онде Коцюбинський писав «столова», а не їдальня. Так це ж, їй–право, непогано, зокрема, якщо в тій столовій ловко (гарне слово) страви готують і випити є що.

Поїхали на село, Віктор по дорозі розповів, що у нього є здогад: батько укоханих Попругою цуценят коли б не вовк, який і викрав одне зі своїх дитят, чого доброго, приб’ється ще й за рештою, тож беріть їх, мовляв, поки цілі, при матері.

— Я в боргу перед вами не залишусь, — просторікував Попруга. — Розквитаємось лісом, себто деревиною, вона з горілої сосни он яка файна.

— Ловка, — переклав кінооператор, опецькуватий, одначе рухливий молодик, що над усе шанував свого редактора не лише за професійні якості. Уміє він, куди б не заїхали, зорганізувати учту, і то обов’язково з випивкою. От і зараз прозвучав тонкий і недвозначний натяк:

— За вовче ікло треба щось на чоловічий зуб.

Віктор добродушно усміхнувся, пообіцяв «буде», але перед цим запросив, аби творча бригада поглянула на музей їхнього села, він, щоправда, не відкритий, та матеріалів уже зібрано доста.

— Поглянемо, чого ж, одним оком, — оператор.

— Твоїм оком, — редактор.

Віктор, коли вже одчиняв двері історичної землянки, докинув на адресу Пироженка:

— Тут і для вашого брата, журналіста, знайдеться пожива.

Мав на увазі днедавню трагічну приключку з хазяйновитою родиною, чиї залишки пізніше вирили в степу між Маячкою і Каховкою: останки показали, що у чоловіка не виявилось вказівного пальця на правій руці, де він зазвичай носив діамантовий перстень. Його теж не виявилось — ні пальця, ні перстня.

— Ще б таки, заривати в землю таку перлину! — цмокнув масними губами телеоператор, а Попруга ніби між іншим перепитав:

— Діамантовий? Звідки відомо?

— Зі щоденника однієї школярки.

— Ну, цих щоденників намаракано, кому тільки не ліньки.

— Не скажіть, — авторитетно завважив Пироженко. — Я сам вів щоденникові записи в другому класі, коли ще грамоти до пуття не знав. Але ж поряд із нашим селом будували Каховську ГЕС, от я і закарбовував для історії, так, як і великий Довженко. Ну, та діамантовий перстень — це, звичайно, тема, але ж ми відхилилися від головного: вовчий клик — це теж… не хвіст собачий.