Микола Братан - Голодна кров

Сцена та нагадала йому незабутній епізод з його комсомольської юності, коли за успіхи в соціалістичному змаганні при спорудженні порт–елеватора (працював електриком) вручили йому путівку на Кавказ, в туристичну базу «Домбай», і він, телятко з південних степів України, уперше на віку спізнав, що то означає дружба народів, але не на трибунно–бездушному рівні, а, як у тій пісні мовиться, на відстані самого серця. Була у їхньому таборі в розпал білоблискного кавказького засніжжя одна неймовірної краси чеченочка, незадовго перед тим випущена в світ широкий Московським літературним інститутом, вона писала і читала перед таборянами, вочевидь, гарні вірші на своїй рідній мові, що він їх, певна річ, не второпав, однак хвалив на всі заставки, мовляв, не вірші — музика, відчувається дух землі, на якій вони творилися.

— Так я ж їх у Москві писала, — завабливо сміялася Наталя (у неї цілковито слов’янське ім’я), і той сміх, той переблиск темнокарих зірких оченят геть зводили його з розуму, він у стосунках з жінками мав уже чималий комсомольский досвід, але це не йшло ні в які порівняння з московською школою. Вона сприйняла його залицяння з осторогою, ніколи ж бо раніше з українцем доля її не зводила, але десь під кінець терміну відпочинку сталося між ними таке, що сто літ проживи — не забудеш. Пішли вони в гори, спершу як діти — рука в руці, відтак несамохіть він охопив своїми чапліями її хупаві, на диво покірні плічка.

— Ну, цілуй мене, цілуй, хоч до крові, хоч до болю! — процитувала вона Єсеніна, він припав своїми зашерхлими до її м’яких соковитих.

— Та не так, у столиці нашої Вітчизни це роблять інакше.

Ковзнула гостреньким тепловійним язичком по його отетерілих губах, він припав ними до такого солодкого чару, притис її всю, струнку, вигинисту до своїх богатирських плечей. Вихрипів:

— Наталю!..

— Не говори нічого, я ж знаю, чого ти хочеш від самого початку нашого знайомства. Вибачай, що я тебе стільки мучила. Але ж у нас це так, як де–інде, не робиться. Мушу до заміжжя залишатися дівчиною. Та якщо ти справді хочеш мене: бери, тільки залиш недоторканною.

— Як? — не втямив гарячий залицяльник і розкрив обійми. Те, що відбулося потім, і ошелешило, і подивувало, і озвалося в ньому таким залассям, якого ще ніколи не відчував. Вона розчахнула поли цигейкового кожушка, відкрила красивий золотавий пупок і знову:

— Ну, цілуй мене, цілуй…

Він здогадався, чого від нього жадають. Спрагло припав до звабного, дещо впалого животика, до пупка, що, здавалося, сам потрапив між його пересохлі губи. А вона тим часом опустила теплі лагідні колготи до тієї межі, з–під якої зблисло проти місячного сяйва густе чорне волоссячко довкола пожаданої пролазки, куди він уже давно готовий був заникнути, але ж — не можна, не велено. Що ж далі?.. — звів баламутні очиці на її зведене вгору, до засніжених сосен, обличчя.

— Холодно, зігрій. Цілуй, цілуй.

Розставила красиві жилаві ноги, і він, уперше в житті, припав до того, що в Россії називають похотником, а в інших народів по–своєму, та хіба справа у назві, як таке цілування виявилося для нього вершиною солодкої муки, на яку вона прирекла його від першого до останнього дня домбайської незабутньої зустрічі.

Більше він з нею ніколи не зустрічався, вибухла дика чеченська війна, та якби навіть не відійшла у минуле дружба народів, чи з’єдналися б їхні шляхи–дороги: хто він і хто вона. А втім, сьогодні він, хвалити Бога і Давидовича, не абищо — вважай, губернатор, бодай і районного масштабу. Одначе, справді, що ж — далі буде? Це вам не роман якогось там, даруйте, письмака, а життя державної людини, хай буде чоловіка, діяча, бодай і незаслуженого, все ж не рядового, керівного — факт!

На нього розраховує гарант, йому імпонувало це надійне й певне слово. Донині в біографії Станіслава Куцака усе було непоправимо певне, належав до партії, котра боролася за владу і при владі. Сам губернатор визначив його, як вірного й надійного конягу в державній супрязі. Що ж, одначе, сталось, що він тепер між небом і землею?

Він уже під’їздив до кав’ярні «Степовий курінь», але ці невеселі роздуми не покидали його закучмленої голови — давно, більше місяця тому, не ходив до перукарні, ось уже і вималювався перед очима «Степовий курінь», кав’ярня обіч степової розгонистої дороги «Одеса–Сімферополь» з фонтаном проти двоповерхової споруди і… з площадкою для вигулу двох випещених коней, милуйтеся, будь ласка, якщо не забули, що то значить — «коні мої, коні, коні мої, коні вороні». Десь колись він чув пісню з отаким приспівом, тепер згадав його, уклякнувши перед конов’яззю, що містилася поряд з кав’ярнею при гомінкій дорозі. Двоповерхова споруда з архітектурними витребеньками самодіяльного штибу манила широкими, чисто вимитими євровікнами, над розлогими теж євродверима красувалася готичним шрифтом вималювана назва «Степовий курінь», ніби є ще й не степовий, міський чи, приміром, гірський, — останнє, либонь, цілком імовірно, в Домбаї щось подібне до куренів було. В одному з таких осідків він таборився, вона теж — майже по–сусідству, але жодного разу в затишку тих куренів вони не зустрічались, не велено, зась, а залюбки здибувались на теренкурі, де здіймаються в небо сосни, старі і молоді, саме там у вечірній просвіченій місяцем імлі і розвіталися вони, розсталися навік. Що це йому наразі не йде з ума та домбайська зима, та пригода, пригодонька, — скільки їх, подібних, було потім, але чомусь ніяка інша не бентежить у споминку як чеченська. Що ж то було — гріх і не гріх, раніше, щоправда, сказали б (визнали б на суді), як збочення, як спробу згвалтування, таж брехня, нічого такого брудотного не було, проніс через літа й десятиліття чарівні ті хвилини як щось незбагненно хвилююче і чисте, ба навіть, сказав би, святе, коли б вірив у Бога, а то ж і донині атеїст, хоч уже й не войовничий.