Микола Братан - Голодна кров

Господар області прибув по–ленінському своєчасно: запізнився усього на п’ять хвилин. Лискуче, ледь усміхнене продовгувате обличчя, ще не вийшов з машини, як його вже зустрічав володар «Куреня» опасистий Ігор Калиняк, «Ігорок», як називали його завсідники смаковитої місцини, до якої належав і Борис Давидович, що його один насмішкуватий журналіст із обласного телебачення іменував Давидóвич, так благозвучніше і, можливо, точніше, зважаючи на склад характеру, на ментальність, сказати по–сучасному.

За хвилину–другу двоє з команди гаранта сиділи в закутку побіля української печі, в якій вирувало штучне полум’я і стримів на рогачі пузатенький казан, копія того, що був на кухні, звідки доходили знадливі пахощі смаженої, улюбленої страви Давúдовича (Калиняк наголошував правильно).

— Що будете кушати? Як завжди? — прибрав на себе роль офіціанта Ігорок, зігнувши свою жердинисту при всій повноті спину перед двома можновладцями з можновладної команди.

— Як зазвичай, — козирнув губернатор знанням державної мови.

— А пити?

— Біле сухе, — мрійно мовив Давидович, згадавши щось непозичене, своє, — може, погостини найвищого начальства у його сонцещедрих володіннях, воно, себто начальство, полюбляло «Перлину степу».

— У нас є новинка «Юлькіна радість», — похвастався володар кав’ярні, випроставшись у передчутті похвали високого гостя. Але почув невдоволене, аж сердите:

— Яка зараза вигадала таку назву? Чи не той поет–регіонал, що висміює і Юлю, і гаранта?

— Це дарунок із Закарпаття, так вони там придумали, — забелькотів Калиняк. — Вино гарне, чи то їсть, файне.

— Ну, то давай, якщо ловке.

Боже, який же він розумний, може, справді, «Ович», від наголосу багато що залежить. Але ж «Ович» і в регіоналів, однак то зовсім інша основа.

За хвилину метка і не дуже зваблива офіціантка подала вино з дурнуватою назвою, салат з помідорів, печеню, мінеральну воду «Каховка». Сам володар пивниці не з’явився, знав–бо свою роль і місце в цьому розладнаному світі. Давидович відразу ж наполіг на їдлі, навіть не скуштувавши закарпатського напою.

— Щось у мене з апетитом негаразд.

— Пропадає?

— Навпаки. Зачасто хочеться їсти. Як мені пояснив наш головний лікар, це від зниження інтенсивності метаболічних процесів у тканинах та зменшення концентрації живильних речовин, а також глюкози у крові. Тож формується так звана «голодна кров», що й призводить до необорного жадання їсти, а раз так, то й пити. Спробуємо закарпатського дару. Може, справді, радість, але чому — її, а не його? Бачу, йдеться до того, що наша політична сила може опинитися позаду.

— Не можна цього допустити! — гаряче завважив районний вождюк.

— Я теж так гадаю. То вип’ємо за нашу перемогу!

Обідаючи з апетитом і без поквапливості, Давидович повчально провадив:

— Метаболічні процеси, обмін речовин, себто, — штука, до певної міри, не така вже й небезпечна, якщо можна керувати ними. А якщо тих речовин у стількох людей катма, якщо мають голодну кров голодні люди…

Перегодом додав:

— У ситих, як ось і у нас із тобою, теж «голодна кров».

— Це чому ж?

— Ми ж постійно жадаємо влади, і я не знаю, чим тут лікуватися. Тільки не «Юлькіною радістю», це якраз отрута для нашого брата.

Таких одкровень від свого патрона Куцак ніколи не чув, невідомо, чому саме нині потягло шефа на таке філософствування. Прояснення десь настало під кінець обідної учти.

— У твого непогамовного опонента з Саманівки Тарана теж «голодна кров», він ніяк не всититься такою нематеріальною їжею, як справедливість — соціальна, моральна, духовна, ба навіть національна, це теж багато важить у наші дні, хоч, безперечно, не для всіх. Перекласти на футбольну лексику твоє з ним змагання, то рахунок, як у матчі ”Рома» — «Динамо–Київ». Ясно, ж не на користь киян.

— То що, справді, готується наказ щодо мене?

— Звідки знаєш?

— Ходять чутки.

— Ми ж з тобою, хлоню, не на торговиці. Політика — складна, а врівні і брудна річ. З районом доведеться розпрощатися, наказ уже підписаний.

— Що ж далі? — виплеснути це запитання йому коштувало необияких зусиль, а Давидович, несподівано і незвично для своєї іронічної натури, засміявся добродушно й весело:

— Не жахайся, а — радій! Поїдеш до столиці, подалі від гріха, від Саманівки і занедбаного тобою району.

— Це ж не зовсім так. Були й досягнення.

— Не подобається мені твій вигляд. Неначе батька поховав. Усміхнися на всі, що залишилися від тридцяти двох! «Динамо–Київ» ще виграє з новим тренером, сміється той, хто сміється останній.