Микола Братан - Голодна кров

— Хіба це гріх — з точки зору неофрейдизму? «Усе людське мені не чуже».

— Гаразд, тоді скажи: а без цього ти міг би любити?

— Міг би. Однак не жінку, а — революцію. Отак, як він. Інеса приїхала в Росію, а вождь революції навіть не зустрівся з нею.

— Як ти зі мною.

— Аналогія не коректна. По–перше, ми нині разом, а, по–друге, скинь ти к бісу це трикляте кімоно, я над усе люблю шовковість твого тіла.

— Література, — осміхнулася грайливо.

— Слово честі, душа.

— У Фрейда є таке поняття?

— У мене є.

— Так я і повірила.

— Повіриш… Давай лишень я замкну двері…

У Мінську на пероні їх зустрів високий молодик з кострубатою чуприною. На лацкані тіснуватого піджака червонів значок з профілем Леніна.

— Росія, Україна? Вітаємо дорогих сябрів на землі радянської Білорусії.

— Як? Уже? — зраділо мовила гостя з України, ревна поборниця триєдиного Союзу республік–сестер, проти якого, на жаль, її народ виступив недвозначно на минулих виборах до парламенту. Трьох процентів не набрали політичні сили, котрі за цей союз ратували, у тому числі і її архіреволюційна партія, де вона і понині на верхотурі влади, але втіха з цього не велика.

— Союз буде, чекати доведеться недовго!

Курносов сприйняв таке запевнення по–філософськи, «з точністю навпаки».

— Я тебе вбив, я тебе і породжу. Либонь, Бєловєжська пуща не вигоріла, як ліси в Україні?

— Обійдемося без Пущі, — серйозні очі сябра випромінювали світло віри і доброти. — Олександр Григорович знайде для цього іншу затишну місцину. Та цілком імовірно, що новітній союзний договір може бути підписаний у Москві, столице нашей Родины.

— Мать городов русских для цього не підійде? — невідомо, що хотів таким запитанням висловити Курносов, але його доповнила представниця України, прописана в Києві:

— Столиця Київської Русі для такої акції підійшла б, аби тільки нинішні державники не переписували нашу історію.

— Ох, уж эти державники, — уже в таксі докинув Курносов. — По правді кажучи, я не проти гайнути б у гості до зубрів, з ними приємніше мати справу, ніж з політичними зубрами типу Зюганова, Симоненка.

— Наш не приїде. А я не зубр, — наділа сонцезахисні окуляри Надія Семенівна.

Мінськ зустрічав гостей променистою підосінньою дниною. Місто веселчилось ще листатими деревами, рекламою і плакатами.

— Уперше в нас? — поцікавився чубатий сябр.

— Я вперше.

— А я всоте, — похвалився Курносов. — У мене тут жив друг студентської молодості, разом входили в літературу, в політику.

— Де ж він тепер?

На коротке запитання сябра була не менш коротка відповідь:

— За бугром.

— Так за бугром — це ж і Україна, — з гіркотою завважила Надія Семенівна.

— Саме там він і є. У Бердичеві. Тож–бо Союз слав’янських народів його не обходить.

— Справді, з національним питанням у нас ще будуть проблеми. Де ти знайдеш чистого слов’янина, — почав білорус, а українка довершила дискусію поетичними рядками, завченими зі школи:

— Ми зрослись корінням, ми сплелися віттям.

— Я чув, що у вашого верховника дядько був теж…

— Про кума краще не згадуйте, — скривилася Надія Семенівна. — Бачити б його не хотіла, а він з телеекранів не сходить — олігарх, нашист, з «Нашої України», себто. Уточнити б варто: з чиєї — нашої?

У фешенебельному готелі їх поселили поруч — дружити, так дружити, щоправда напроти їхніх окремішніх номерів жили кубинці, чоловік і жінка, обоє члени Компартії, красива, густо засмагла чота, він сивий, вироблений, а вона — кров з молоком. Надія Семенівна з першої зустрічі сповнилася до них щирої симпатії, згадавши співане колись, у студентстві: «Куба — любов моя». Ось тільки шмальнуло по самолюбству: надто хтиво позіхав на партійну кубинку її великоруський колега, ловелас московський, фрейдист замаскований. Ну, та нічого, ми ще поговоримо на цю тему — вночі. На м’якошерстій готельній підлозі — сябри гостей шанують, молодці!

Дискусія між делегатами форуму спалахнула ще до його початку. За одним столом з ними, крім кубинців, опинилися поляк і фінн. Білорус, котрий їх зустрів, був приставлений до слов’янських посланців, а ще ж він, виявилося, добре знав фінську, польську вважав мало не за рідну мову. Перший тост, як і годилося, підняли за дружбу, «пролетарі всіх країн, єднайтеся». І тут же кубинець засумнівався: де ті пролетарі, як по всьому світу пре гідра буржуазії, капіталізму.

— А у вас? — пронизала комарадоса допитливим поглядом Надія Семенівна.