Микола Братан - Голодна кров

Потрапив на зону не зовсім звичайний фрайер, колишній рибінспектор Артьом Кукуруза — за спробу зґвалтування. Стаття вельми делікатна, за таку, згадується, мало не сів колись його начальник, академік Пищик. Ну, тоді обком допоміг уладнати справу, зарятувала і сім’я недоґвалтованої — тут зробили свою невідворотну справу гроші, на які невдатний ґвалтівник не поскупився, воля і кар’єра над усе!

Артем Кукуруза грошей таких, як у начальника, не мав, тож мусив провести на нарах сім довгих років, хоч міг би й на волі залишитися, якби хто–небудь йому запоміг так, як його другові Юліанові Кібчику, з яким обціловували з прицілом теличку разом, а каратися мав самотужки. Ясно: того з тюрми вигородила матуся, її соратники були і є скрізь, у тому числі і в правоохоронних дебрях. Ну, та хрін з ним, з тим найсправедливішим у світі, не вмре, відсидить, вийде на волю, поквитається, з ким треба. До нього докотилося, що стерво Юліан десь у монастирі зачаївся, він його і там віднайде, Кукуруза, хоч і християнин, одначе образ не прощає.

На зоні Артем–ґвалтівник, незважаючи на те, що за цю статтю зеки самовіль карали не гірше судодійних органів, усе ж таки зажив серед співкамерників певної поваги, та й начальство до нього благоволило, може, через те, що його начальника–академіка хто ж не знає!

Була ще одна причина того, що Кукуруза мав до себе прихильників з–поміж табірного начальства. Сам Сергій Іванович виділяв його з–поміж інших, сказати б, дисциплінованих, у міру слухняних зеків. Неабияк підкований у рибництві, Артем Кукуруза вніс пропозицію (і таке в зоні буває) влаштувати у вільному від споруд закутку щось подібне до ставка й запустити туди малька — товстолоба не вийде, а карася можна, теж, мовляв, риба.

Ідея начальству сподобалась, і невдовзі мініставок у зоні було вирито (вручну) і заповнено водою, а під осінь у ньому вже плюскотіло й рибне, яке не яке, царство, щоправда його доводилося охороняти, бо знаходились такі незвичайні риболюби, що нещасних тих карасиків живцем їли, навіть не посоливши.

У віддяку за проявлену ініціативу Артема Кукурузу було запропоновано (знизу) відпустити на волю раніше присудженого строку, одначе він рішуче заперечив:

— Не треба, відбуду від дзвінка до дзвінка. Що мене чекає на волі? Батька–матері нема, я сирота. Дружина знайшла собі іншого, хату продала, чкурнула в Ізраїль…

— Вона що — із шохес–гоїв? — поцікавився Сергій Іванович, почувши таку сповідь далеко не сентиментального Кукурузи.

Той почухав неширокого без жодної зморшки лоба, відказав осміхнено:

— Громадянка України, як і нинішній спікер, — була. А він, той, з ким ожидовіла, то ж напевне обрізанець.

— Не будь злим, Артеме, це не краща риса твого характеру.

— Так на всіх же добра не вистачить. Онде і в Юліанової матері–марксистки його бракує. На сина вистачило, а на мене — ні.

На тому їхня розмова й вичерпалася, Сергій Іванович був дещо ошелешений несподіваним рішенням Кукурузи, якого вони могли б звільнити раніше строку і без його згоди, але щось тут було таке, що не вкладалося у звичайні рамки.

Десь через місяць, однак, він знову мав із ним перемовини, як полюбляють нині козиряти телевізійні ведучі. Викликав до себе Кукурузу з не зовсім звичайної для нього нагоди.

— Гостей чекаєш?

— Я вже й слово це почав забувати.

— Не прибідняйся. До тебе приїхали.

— Хто?

— Альона Рум’янцева. Знаєш таку?

— Бачити її не хочу, продажну…

— Тільки без мату. Це що ж — та сама, що на острові?.. Щось же її привело до тебе. Я радив би зустрітись. Три доби у вашому розпорядженні.

— Сергію Івановичу! — забувши раптом про статутні вимоги, заговорив безпорадно колишній страж морських просторів. — Про що мені з нею базарити, та ще й три дні…

— І три ночі, — додав Сергій Іванович, забачивши перед собою не засудженого, а молодого, власноруч окраденого чоловіка, в очах якого змішалися розгуба, досада, гнів — на кого? Передовсім, голуб, пеняй на себе, а вже потім…

— Зустрінься. Покаятися ніколи не пізно.

— Мені — перед нею?

— Розберіться самі, що до чого. Тут кримінальний кодекс, можливо, й ні причому. А тільки дай слово, що ні в якому разі мене не підведеш. Даєш?

— Даю, — потер хрящатого носа Артем.

У кімнату для зустрічей, облаштовану з класичним аскетизмом, Артем увійшов з геть відключеним самоконтролем, навіть не знав, як йому бути: вітатися чи ні до нежданої гості. Проте, угледівши її в куточку біля вікна на грубому дерев’яному стільці, розгублену, жалісну, але збіса красиву, зодягнену в сучасну, не вельми вибагливу одіж, він як стій уявив її такою, як була на острові, зронив роблено байдужки одне–єдине слово: