Микола Братан - Голодна кров

Раніше він розчаровувався у своїх пасіях без особливої затримки, чимось таки вони його не задовольняли врівні, певне, як і він їх, адже до сентиментів у ліжку був байдужим, сам визнавав, що він самець, не більше, не для сексуальних утіх створила його природа, одначе ж тут — раптом, несподівано–незбагненно сталося таке, що Боже ж ти мій, хоч він і донині залишався атеїстом, на рівні незабутньої партшколи, яку закінчив на відмінно, а в ім’я чого — як був неуком, так і залишився, іменник від прикметника не може відрізнити, щоправда, теорію марксизму опанував блискуче. Інструктор міському партії Владлен Калінін, чого доброго міг би дослужитися й до секретарського крісла, мрію таку викохував, аж тут, — хто б міг подумати, — КПРС квакнула, тільки бульбашки на кшталт Зюганова і Симоненка зарябіли, і досі рябіють, однак що з того?..

Ренегат Юхненко членом компартії не був, починав політичну кар’єру з Руху, він же той Рух і розвалив, залишившись позапартійним пройдисвітом, присмоктавшись до його, Калінінського, зарінку (берега). І все було в нормі, він таки проявив себе запеклим грошолюбом, допомагав крутити колеса (та які!), і ось на тобі — докрутив.

Калініна зрада Юхненкова ледве не довела до інфаркту, на щастя поряд була Ірена, вона і в цій ситуації, як і тоді, при першому зляганні в кав’ярні Поплавського, зуміла приспокоїти його, — різниця, звісно, є, тоді він за хвилину–другу після невдачі був уже як штик, а тут — заспокойся, «буде все гаразд, буде повний порядок», повторюй, скільки хочеш, — грошей не повернути.

«Повернемо!» — обіймала, цілувала, заманювала в свою пролазку, та йому не дуже вірилося в щасливий кінець, допоки вона не прояснила свій оптимізм:

— Поїдемо на Азов, закупимо мільйон мільйонів дефіцитної ікри — і повернемо суму, що спливла закордон.

Ідея сподобалась йому і, не відкладаючи «в довгий ящик», у погоже передзим’я поїхали вони на її материзну, в тихомирне містечко Єйськ. Там на рибзаводі працювала її рідна тіточка, що гостинно привітала племінницю і її друга (доводити інші зв’язки не було потреби), вони раювали у неї на дачі, де було озерце з теплою лікувальною водою, вона, справді, геть заспокоїла нервову систему Ірениного друга, а ще як утрясли ділову угоду на закупівлю ста тонн пожаданої ікри, Калінін і взагалі ожив, забув про Юхненкову крадіжку, виторг за азовську ікру на степових ринках перекриє утрату вдвоє, а то й більше.

У передчутті майбутнього вдалого (лише так!) гешефту повертався з Іреною на рипучій торговій посудині, де для них знайшлася тісненька, але затишна каюта, сам капітан суховантажника засвідчив їм свою повагу, принісши пляшку чеченського коньяку (випуску довоєнних часів), на закуску пішла ікра, що на ній вони їхали, — повно набитий трюм, везли ще й на палубі декілька ящиків, які ланцюгами були прив’язані на випадок шторму.

Підпилий капітан — високий у міру і, як він мовляв, розкабанілий молодик був надто балакучий та, як помітив Калінін, влюбливий — поїдав очима Ірену, хоч надії на її прихильність не мав жодної, Калінін заступав її широчиною пліч і недобровісним блиском ситих очей, — за неї віднині він готовий життя віддати, мало того, що вона, як у тій пісні співається, «неодквітна, поки живу», без її ділової, юридичної, практичної, незрівнянної допомоги він — ніхто.

— Ірена це не просто жінка гарна, файна, ловка, палка…

— Владику, не фантазуй.

Одначе фантазував, не зважаючи на присутність капітана, видавав таке, що годі було й слухати.

— Їй хіба в нашій соборній, роз’єднаній, роздовбаній жити…

— Вадику, припини, замовкни!

Але той не вгавав, просторікував з озлістю:

— Хіба я не прав? Що на нас чекає в майбутньому? Ніколи ми ту Америку не наздоженемо й не перегонимо! Та хіба тільки її? Онде Китай, Корея!..

— Яка? — добродушно осміхнувся капітан, розливаючи залишки крамольного (бандформування докинули) напою.

— А справді, яка? — вибалушив бездумні очі Калінін. — Північна чи Південна?

— Так отож. Досить уже квасити, — наказала Ірена.

— Гарно сказано! Квасити. У наших компаніях здебільшого — киряти. А ось давніше було — вкутав кварту. Це ж треба — вкутав.

Ірена раптом, ні сіло, ні впало, наспівала:

Палуба, палуба, ти, брат, пьяна.

— Це не тому, що ми вкутали дві пляшки «Вайнаху». Сьогодні маємо штормове попередження. З усього видно: починається.

Судно метало з боку на бік, наче його била пропасниця. Капітан як стій протверезів, легко піднявся по вузьких зчовганих східцях нагору.