Микола Братан - Голодна кров

— Але ж, я тепер злидень, бідар, ницак!..

— Убивця, — додав безпристрасно капітан. — Таку жінку відправив до царства Нептуна.

— Неправда, вона сама… Їй зробилося погано — морська хвороба…

— А в тебе — яка? Витав над землею. Нікого, крім себе, не бачив, хапав, хапав… Щось мені здається: гроші твої кров’ю пахнуть.

— Пахли, — несамовіль визнав Калінін, маючи на оці, що були вони, а тепер від грошей залишилось мокре місце — хвилі Азовського моря. Але ж десь там, у Панамі чи в Гондурасі розповивався наразі той, хто гроші ті кров’ю барвив з його, Калініна, згоди, ба навіть поради, наказу. Що було, те було. Що буде — страшно подумати. Як би згодилася нині допомога Ірени!..

Подібного похорону у Хлібодарівці зроду не пам’ятають. Відійшла у засвіти довгожителька, людина, що віддала себе сільській роботі всю до останку, а проводжало її у вічність не село, а поле, степ на всі чотири сторони та сад, що тільки–но розкрилився. Спершу в Хлібодарівці мало хто й знав, що не стало Дарини Байбак, і тільки після того, як з районного центру до вілли–сиротини поза селом привезли домовину з карельського дерева, усі дотямили: спочила в Бозі сестра австралійця українського походження, з котрим на селі мало хто заприязнився звідтоді, як він повернувся на землю батьків, дідів–прадідів.

І тут уже авторитетне слово мовив голова сільради Анатолій Кваша, неабияк досвідчений у роботі з людьми (був інструктором райкому партії), втретє обирають його на цю посаду, що сьогодні, вважай, найвища в селі. Йому подзвонив голова райради: хто там у вас такий видатний помер, що йому гріб з берези карельської замовили, а тут не те що з карельської, — з олешківської сосни катма. Ясність внесла секретарка сільради: баба Дарина упокоїлась. «Чому ж я не знав?» «Так ніхто ж не чув цієї сумної новини, кажуть, вона ще вчора померла, а завтра відспівуватимуть, брат уже їздив до попа у сусіднє село.» «Чому не до нашого?» «Хоче, мабуть, щоб українською.» «Не вмер Данило»… Наказав обійти поспіль усі двори і сказати сельчанам, щоб завтра провели в останню путь ветеранку колгоспного руху, багатостраждальницю, просто чудову людину. Сам осідлав свого заїждженого «Москвича» і поїхав у «Нову Зеландію», як у хвилини доброго гумору називав осідок «австралійця». Наразі було не до гумору, але назвав саме так відколоте від села поселення дивакуватого земляка. Що б там не було, а він до цієї землі причетний, тут зарита його пуповина.

Те, що він побачив побіля вілли, не вкладалося ні в які рамки: старий копав могилу поблизу молоденького саду, жилавими, невигаслими руками вергав гливий грунт і — ні найменшої уваги на гостя. Привітавшись — і то не звичним «добридень», а «здрастуйте», голова сільради запитав невтямаючи:

— Що ви робите?

— Як бачиш, — коротко відказав австралієць.

— Невже тут ховатимете? Чому не на сільському кладовищі?

— Там для нас місця немає. Отут повіки будемо: і вона, і я. Допоки живий, доглядатиму її спочивище. А тільки самотою жити — не по мені. Не знаю, як і бути.

Намарне було переконувати «австралійця» в тому, що годилося б Дарину поховати в гурті (хороший гурт — могила на могилі в предковічному цвинтарі). Голова сільради лише завважив невпевнено:

— То нехай селяни прийдуть сюди, аби віддати їй останній поклін.

— Нехай, — відречено зронив Онисим.

І вони таки прийшли, безшумними потічками текли з–від села до палацу серед поля, і то здебільшого жінки, сильна стать, а надто фронтовики і комуністи, соціалісти, есдеки не виявили бажання стояти бодай і в похоронній процесії поряд із… Називали вони Онисима по–всякому, але суть тих назвиськ одна: ну, не був він патріотом Батьківщини, зламав–таки військову клятву, та й нині збагни його, чим він дихає. Це ж треба: за комуністів голосував на парламентських виборах, а сам же їх, не інакше, як безкорінним племенем іменує. Ось у Польщі, мовляв, там їхній комуніст важить більше, ніж наших п’ять націоналістів. (Чому п’ять? За числом Рухів, що поповзли врізнобіч?).

Халупського на похороні Дарини Євменівни не було, він саме їздив у Прибалтику, возив яблука зі свого саду, повернувся, коли небіжчиці справляли дев’ятини. На похороні була його дружина, вона й розповіла, як і що сталося в їхнього друга. Вони таки «братались і сестрились», не зважаючи на різницю у літах.

Саме небіжчиці завдячувати мають, що Віра Пилипівна простила подружній переступ свого неврівноваженого чоловіка, більше того: наполягала нині на тому, щоб він позашлюбне дитя — дівчинку — забрав у їхню родину, позаяк мамуська її причащається до травки.